aaaa

ҐРЕҐ ДЖОНСОН: ЩО НЕ ТАК ІЗ РІЗНОМАНІТНІСТЮ?

*Наводимо переклад фрагментів тексту з книги Ґреґа Джонсона «Маніфест білого націоналізму». Ґреґ Джонсон - головний редактор правої інтернет-платформи «Counter Currents». Дякуємо перекладачам з київського інтелектуального клубу Пломінь https://www.facebook.com/plominclub/ *

В контексті сучасної політики різноманітність має дуже специфічне значення, а саме інтеграцію різноманітних расових та етнічних груп в одне суспільство чи інституцію. Різноманітність також означає інтеграцію жінок та представників сексуальних меншин в установи, які традиційно виключали їх, наприклад, в армію. Очевидно, що можна уявити суспільство без расової та етнічної різноманітності, але неможливо уявити суспільство без чоловіків та жінок. Тим не менш, можна уявити собі суспільство, в якому чоловіки та жінки займають досить відмінні соціальні сфери та ролі.

Не буде перебільшенням сказати, що вихваляння різноманітності є громадянською релігією нашого часу. Як раніше кожен, особливо людина з амбіціями та владою, був змушений звертати увагу на християнство, так і сьогодні люди змагаються, щоб запропонувати найбільшу похвалу і сердечну віру богу різноманітності. Починаючи з Біла Клінтона, президенти США – республіканці та демократи – повторювали одну й ту ж мантру, що «різноманітність є найбільшою силою Америки». Не просто силою, а нашою найбільшою силою.

Навіть по мірі того, як військові, поліцейські та пожежники знижують стандарти фізичних нормативів для збільшення різноманітності, вони проголошують, що їх справжня сила сама по собі полягає у різноманітності. Дійсно, у 2007 році генерал Джордж Кейсі, тодішній командувач американськими військами в Іраку, проголосив, що «я твердо вірю в те, що сила нашої армії походить від нашої різноманітності». Не зброя, не техніка, не підготовка, не м’язи та чоловічий характер, не єдність спільної мети. Але різноманітність. Будемо сподіватися, що ця теорія ніколи не перевірятиметься в битві проти серйозного противника.

Навіть коли навчальні заклади знижують стандарти прийому та випускних іспитів, урізають навчальні програми для більш вимогливих класів, створюють цілі окремі дисципліни для надання наукових ступенів та академічних робочих місць членам маргіналізованих соціальних груп та витрачають величезні суми грошей на набір меншин та пропаганду різноманітності, вони стверджують, що освіта є сильнішою, ніж будь-коли через різноманітність, хоча за всіма об’єктивними критеріями суспільство витрачає на освіту купу часу, а люди освічені набагато гірше, ніж будь-коли до цього.

Така ж маячня безмежно панує й у всіх інших секторах суспільства: бізнесі, релігії, благодійності, мистецтві тощо.

Білі націоналісти виступають проти різноманітності. Ми хочемо расово та культурно однорідних батьківщин для всіх білих людей. Оскільки наші погляди різко відрізняються від культурного та політичного істеблішменту, білі націоналісти повинні мати відповідь на питання «що не так з різноманітністю?» Я хочу запропонувати чотири причини, чому різноманітність – погана річ, навіть якщо білим не загрожує вимирання.

1. Різноманітність означає вилучення білих

Перша і найголовніша причина того, чому різноманітність є поганою, досить проста. Кожного разу, коли ми говоримо про збільшення різноманітності у спільноті, бізнесі, церкві, школі – це завжди є евфемізмом зменшення кількості білих людей.

Коли хтось каже: «У вас тут приємне маленьке містечко – багате, чисте, дружелюбне, але тут не вистачає певної різноманітності», правильною відповіддю буде: «Отже, ви думаєте, що тут надто багато білих людей? Що не так з білими людьми? Чому вам не подобаються білі люди?».

Навіть якщо хтось говорить, що не бажає зменшити абсолютну кількість білих людей, він продовжує стверджувати, що відсоток білих людей від загальної кількості населення є завеликим. Тож попросіть пояснити, чому він хоче розбавити біле населення.

Якщо різноманітність означає витіснення білих, то, очевидно, це дуже погана річ для білих людей. Очевидно, що білі люди мають бути обурені цим. Ми починаємо чинити опір. Білий націоналізм є просто неминучим протистоянням проти білої етнічної чистки, яку ми називаємо різноманітністю. Ласкаво просимо до опору.

Звісно ж, зростання різноманітності є негативним процесом для корінних народів будь-якої землі, не тільки білих. Коли білі прибули в Африку, Азію та Америку, вони хіба не просто збільшували різноманітність місця? Мій перший предок, який прибув до Америки, осів у Джеймстауні в 1612 році. Він втікав від пригноблення та бідності. Він намагався побудувати краще життя для себе та своєї родини. І він приніс різноманітність до Нового Світу. Але білі ніколи не отримують жодної довіри за це переселення. Переселення завжди характеризується як колоніалізм та геноцид, коли це роблять білі. Хіба не так само погано, коли не-білі роблять це по відношенню до нас?

2. Різноманітність робить слабкішими всі установи

Різноманітність, як нам кажуть, посилює буквально все. Ймовірно, ця сила означає, що кожна установа, до якої доторкнеться різноманітність, почне краще виконувати свої функції. Сусідства стануть кращими місцями для проживання. Уряди краще сприятимуть справедливості та гармонії. Школи краще навчатимуть та готуватимуть учнів. Лікарні краще лікуватимуть хворих. Армія та поліція забезпечуватимуть більшу безпеку. Пожежники рятуватимуть більше життів. Церкви приведуть до спасіння більше душ. Підприємства отримуватимуть більше прибутку. І так далі.

Але це безглуздо. Кожна установа визначається її цілями. Відтак, для того, щоб добре функціонувати, кожна інституція повинна знаходити людей, котрі сприятимуть досягненню її цілей. Вчителі повинні навчати. Пожежники повинні боротися з пожежами. Солдати повинні боротися з ворогами. І так далі. Основним критерієм найму та просування людей в будь-якій установі є здатність сприяти досягненню її мети. Жодна організація не може бути вдосконалена шляхом впровадження конкуруючих критеріїв успіху, по типу різноманітності.

Тому, як тільки різноманітність стає «найбільшою силою» будь-якої установи, люди природно занижують належні стандарти успіху для сприяння різноманітності.

Наприклад, солдати та пожежники повинні бути фізично сильними, щоб виконувати свої функції. Але коли різноманітність стає цінністю – особливо, коли відбувається інтеграція жінок у професії, що потребують фізичної сили – стандарти неминуче знижуються, тим самим ослаблюючи установу у найважливішому аспекті: робить її менш здатною виконувати свої функції. Таким чином, різноманітність – це не сила. Це слабкість.

3. Різноманітність є джерелом конфліктів

Різноманітність є джерелом конфліктів як в окремих установах, так і в межах суспільства в цілому. Ці конфлікти перешкоджають їм виконувати свої основні функції, навіть якщо за мету не ставиться штучне сприяння різноманітності. Школа, розділена конфліктом, не може навчати так, як школа, де панує гармонія. Армія, розділена конфліктом, не може боротися так, як об’єднана. Суспільство, розколоте конфліктами, не таке комфортне для життя, як мирне.

Ідея про те, що будь-яке суспільство чи інституція покращуються різноманітністю, є відхиленням кінця ХХ та початку ХХІ століть. Жоден серйозний політичний філософ чи державний діяч минулого не підтримав би цю ідею ні на мить.

Метою політики є створення соціального порядку та гармонії. В принципі, це проблема злагоди. Соціальне життя повинне забезпечувати чисту користь для своїх учасників, інакше люди розійдуться і суспільство зруйнується. Але крім цього, оскільки ми не є лиш корисливими індивідуалістами, ми повинні культивувати соціальну відповідальність та внесок, щоб люди працювали на поліпшення суспільства та дійсно були б готові помирати, аби забезпечити його збереження та увіковічення. Це великі проблеми політики: створення соціальної гармонії та глибокого почуття ототожнення з політичним організмом, відповідальність перед політичним організмом, готовність пожертвувати своїм життям для політичного організму.

Тож, як расове та етнічне різноманіття допомагає досягти таких цілей? Уявіть, що ви живете на зеленій, ідилічній приміській вулиці, де грає багато дітей. Зі зростанням населення посилюється навантаженість автотрафіку і ви помічаєте, що багато людей проїжджають по вашому району на високій швидкості. Вони дізналися, що ваша вулиця є коротким шляхом від однієї забитої артерії на іншу, тому вони швидко проїжджають через колись мирний район, загрожуючи маленьким дітям.

Ви вирішуєте щось із цим зробити. Ви хочете, щоб міська влада встановила обмеження швидкості. Для цього ви повинні спочатку обійти своїх сусідів та переконати їх стати на свій бік, щоб сформувати блок та подати петицію до міської влади про встановлення обмеження на швидкість. Але щоб переконати сусідів приєднатися, ви повинні мати можливість спілкуватися з ними. Хіба це не добре? Але сьогодні в Америці є багато кварталів, де ви більше не зможете спілкуватися зі своїми сусідами. Вони не говорять однією мовою.

Крім того, навіть якщо ви говорите однією мовою, вам усе одно потрібно розділяти однакові цінності. Білі нації зараз колонізуються людьми, які взагалі ними не зацікавлені.

Щоб досягнути спільних цілей, потрібно спершу взагалі мати щось спільне. Вам потрібна спільна мова для спілкування. Ви повинні розуміти логіку думки один одного. Але навіть тоді, коли ви знаєте думки один одного, вам потрібно мати однакові цінності, інакше ви ніколи не зможете досягти спільної мети.

Різноманітність підриває всі ці речі. У певний момент стає неможливим переслідувати або зберігати соціальні блага, що були створені тоді, коли Сполучені Штати, Швеція чи будь-яке інше європейське суспільство було переважно європейським, тобто коли люди говорили однією мовою, мали спільні цінності, знали напрямок думки один одного і відчували, що вони можуть дати спільноті, оскільки це не було б актом односторонньої самопожертви. Зростання різноманітності зумовлює зниження рівня соціальної довіри, зниження рівня соціальної прихильності та знищення суспільної сфери. Для суспільства це не добре.

Давня мудрість про те, що різноманітність є джерелом конфліктів, підтверджується також і сучасною соціологією. Наприклад, соціолог із Гарвардського університету Роберт Д. Патнем дослідив 41 спільноту в Сполучених Штатах, від дуже різноманітних до майже повністю однорідних. Він виявив, що соціальна довіра сильно корелюється з однорідністю, а соціальна недовіра – з різноманітністю. Він виявив, що навіть люди однієї раси та етнічної групи довіряють один одному менше, коли живуть у спільнотах, де панує різноманітність. Після усунення інших можливих причин варіативності соціальної довіри, Патнем дійшов висновку, що «саме різноманітність має визначальний ефект». Різноманітність призводить до руйнації соціальної довіри, і далі – до повного занепаду соціального порядку.

Фінський політолог Тату Ванханен прийшов до аналогічних висновків у рамках порівняльного дослідження різноманітності та конфліктів у 148 країнах. Ванханен виявив, що соціальні конфлікти не сильно залежать від відмінностей між багатством та бідністю або між демократичними та авторитарними урядами. Але вони сильно залежать від різноманітності. Багаті чи бідні, демократичні чи авторитарні, суспільства, де панує різноманітність, породжують більше конфліктів, аніж однорідні суспільства – більш гармонійні, незалежно від рівня багатства чи демократизації.

Сприяння різноманітності – поганий спосіб керувати будь-яким суспільством, навіть якщо йому не загрожує демографічний занепад.

4. Глибинним джерелом соціальної гармонії є генетична схожість

Чому різноманітність є джерелом дисгармонії? І чому подібність є джерелом гармонії? Це питання повністю належить культурі, тобто спільності мови та системи цінностей, чи є щось більше, щось глибше? Я вважаю, що основним джерелом політичної гармонії є не культура. Ним є генетика.

Основа ідеї громадянського націоналізму полягає в тому, що ми можемо створити єдине та гармонійне суспільство з радикально відмінних груп людей, якщо вони засвоять спільну мову та систему цінностей. Громадянські націоналісти оперують ідеєю асиміляції, бо без цього їм доведеться розбити жахливе табу на «расизм».

Звісно ж, сьогодні ми навіть не намагаємося асимілювати іммігрантів. Ми втратили культурну самовпевненість, аби наполягати на необхідності прийняття наших норм та способу життя для іноземців. Крім цього, іммігранти дуже агресивно намагаються асимілювати нас.

Чесно кажучи, я радий, що про асиміляціонізм забули (на жаль, не забули - прим. Зентропи), коли ми відкрили кордони для третього світу. Я не хочу асимілювати не-білих взагалі: чим більше вони асимілюються, тим більшою є ймовірність, що вони почнуть одружуватися з білими та нарощувати власну силу і вплив у наших суспільствах. Тож краще, щоб їх громади залишалися якомога більше відділеними та відчуженими, а не перепліталися з рештою суспільства. Це допоможе коли-небудь повернути їх додому.

Абсурдно казати: «Асимілювати усі європейські групи, які в результаті склали американську націю, було дрібницею, давайте докинемо у плавильний котел пакистанців і сомалійців!» Було дуже важко асимілювати наших співвітчизників-європейців. Так навіщо створювати собі проблеми, імпортуючи навіть більш радикально різних людей? Немає ніякої егоїстичної ​користі або морального імперативу, що вимагали б від нас знову перетворити наше суспільство на поле бою. Особливо тому, що цього разу це бій, в якому ми не переможемо, оскільки радикально чужорідні народи неможливо асимілювати, навіть якщо дуже добре постаратися.

Асимілювати європейців-співвітчизників вийшло лише тому, що з самого початку вони не були такими різними. Сполученим Штатам так ніколи й не вдалося асимілювати чорношкірих, американських індіанців та азіатів, більшість з яких живе в Америці, але не є її частиною. Біла асиміляція була можливою, оскільки, не зважаючи на наші культурні відмінності, ми дуже схожі генетично.

Насправді білі є найбільш генетично схожими з-поміж усіх рас, оскільки в нашій еволюційній історії були моменти, коли нас було зовсім мало, і всі ми маємо спільне походження. Отже, генетичні відмінності між Східною та Західною Європою, між Північною та Південною Європою є досить малими, і цієї генетичної схожості вистачило для подолання значних культурних прогалин та конфліктів.

Дж. Філіп Раштон був еволюційним психологом, він найбільш відомий завдяки своїй книзі Раса, еволюція та поведінка. І менш відомий своїми дослідженнями у сфері, яку сам він називав теорією генетичного подібності.

Теорія генетичної подібності показує, що симпатія, гармонія та альтруїзм серед людей і живих істот взагалі є функціями генетичної подібності. Чим більше генетично подібними є дві істоти, тим більше шансів, що між ними виникнуть гармонійні стосунки.

Це повністю пояснюється біологічним імперативом генів до відтворення самих себе. Хтось може сказати, що цей імператив може призвести до нещадно-корисливої ​​та конкурентної поведінки. Але це не так, оскільки гени, що прагнуть до розмноження, присутні в багатьох індивідів. Більшість генів індивід поділяє зі своїми близькими родичами, менше і менше генів – із більш віддаленими родичами, а деякі гени є спільними для всієї етнічної та расової групи.

Таким чином, кожна людина матиме тенденцію до кооперації, гармонійної та навіть альтруїстичної поведінки щодо тих, із ким поділяє більшість своїх генів. Люди навіть здатні до самопожертви на користь своїх родин та спільнот, якщо вона забезпечить поширення їхніх генів серед співвітчизників.

Але зворотнім боком любові до свого є ворожість до чужого. Так, люди та інші тварини готові боротися з чужинцями, щоб захистити генетичні інтереси своєї родини, племені, нації та раси.

Білий націоналізм – це проста ідея про суспільство, де всі навколо вас споріднені. Це суспільство, де ви можете розуміти та довіряти своїм співгромадянам. Без батьківщин наші народи відчувають себе позбавленими коріння, відірваними і відчуженим. Вони хочуть бути оточені людьми тієї ж культури, історії та долі.

Ми стоїмо за братерство та належність. Різноманітність їх знищує. Ось що не так з різноманітністю.