аа

Частина перша: Відділ Смерті

5 вересня 2017 року

Матео Торрес 00:22

Відділ Смерті телефонує, щоб зробити головне попередження в моєму житті: сьогодні я помру. Ні, «попередження» - сильно сказано. Це слово означає, що ще можна щось уникнути, - як гудок автомобіля, коли переходиш дорогу на червоне світло: встигнеш ще зробити крок назад. А це, мабуть, запізний крик «Обережено!».

З мого телефону в іншому кінці кімнати лине сигнал тривоги – постійний бій гонгу, який неможливо ні з чим сплутати, неначе дзвін церкви в кварталі звідси. Я відразу впадаю в паніку, і сотні моїх думок водночас блокують всі звуки світу. Б’юся об заклад, такий же аос відбувається в голові парашутистки, коли вона вперше випригує з літка, або піаніста, що грає перший у своєму житті концерт. Хоча переконатися в цьому я вже не матиму змоги.

Божевілля якесь. Ще хвилину тому я читав вчорашній пост на форумі «Зворотній відлік», де Приречені ведуть хроніку останній годин свого життя, змінюють статус і публікують нові світлини в режимі реального часу. Пост про те, як першокурсник шукає новий дім для свого золотистого ретрівера. А тепер помру і я.

Я сьогодні... Ні… Так. Так.

Груди стиснулись. Я сьогодні помру.

Я завжди боявся смерті. Не знаю чому, але мені здавалося, що своїм страхом я можу наврочити її і вона за мної не прийде. Ні, зрештою, звичайно, прийде, але лише тоді, коли я постарію. Тато постійно наголошував, що потрібно робити вигляд, ніби я головний герой якоїсь історії, з яким не може статися нічого поганого. Головні герої не помирають – вони зажди повинні бути в ділі та всіх рятувати.

Але ось шум в голові поступово стихає. На іншому кінці слухавки мене чекає *** Відділу Смерті, щоб повідомити, що сьогодні, у віці вісімнадцяти років, я помру.

Трясця, я й справді…

Я не хочу брати слухавку. Я б краще прибіг до тата в спальню і покричав у подушку, тому що він так невчасно опинився в реанімації, або вдарив би кулаком стіну, адже мама прирекла мене на ранню смерть, а сама померла під час пологів. Телефон дзвонить вже раз тринадцятий, й уникати розмови далі неможливо, як неможливо уникнути того, що станеться зі мною впродовж цього дня.

Я прибираю з колін ноутбук та встаю з ліжка. Голова трішки паморочиться, й я відчуваю слабкість у всьому тілі. Неначе зомбі, я повільно крокую до свого столу. Ходячий мрець.

На еклані телефону, звичайно, висвічується: «Відділ Смерті».

Мене пробрали дрижаки, але все таки натискаю «відповісти». І мовчу. Не знаю, що й казати. Я просто дихаю, бо мені зосталося менше двадцяти восьми тисяч вдихів – саме стільки робить в день той, хто не помирає, - я ще можу трішки пожихати, поки є можлиість.

-Доброї ночі, я телефоную Вам з Відділу Смерті. Мене звати Андреа. Ви мене чуєте, Тімоті?

Тімоті.

Але мене звати не Тімоті.

—Ви помилилися номером, - відповідаю я. Серце заспокоюється, хоча я співчуваю цьому Тімоті. Правда. — Мене звуть Матео. — Тато назвав мене своїм ім'ям і хоче, щоб воно передавалося у спадок. Тепер це знову можливо, якщо, звичайно, у мене колись буде син.

На тому кінці чути стукіт клавіш. Можливо, Андреа виправляє запис або робить позначку в базі даних.

— Ой, перепрошую. Тімоті - це джентльмен, з яким я щойно розмовляла. Бідолаха, він погано сприйняв новину. А ви Матео Торрес, правда?

Ну ось і все, кінець моєї останньої надії.

— Матео, прошу вас підтвердити, що це справді ви. Боюся, мені сьогодні ще багато хто має зателефонувати.

Я завжди уявляв, що мій глашатай (їх офіційно так називають, це не я вигадав) буде сповнений співчуття і допоможе мені прийняти новину або навіть затягне розмову про те, яка це трагедія, адже я зовсім ще молодий. Чесно кажучи, я б не заперечував, якби Андреа бадьорим голосом побажала мені як слід повеселитися і відірватися по повній, адже тепер я принаймні знаю, що сьогодні станеться, а тому не відкриватиму новий пазл на тисячу деталей, який ніколи не закінчу, і не піду мастурбувати, тому що секс із живою людиною мене лякає. Але натомість Андреа дала мені зрозуміти, що я витрачаю її дорогоцінний час, якого в неї, на відміну від мене, у запасі багато.

—Добре. Матео це я. Я Матео.

— Матео, з сумом повідомляю Вам, що в наступні двадцять чотири години Вас спіткає невчасна смерть. І незважаючи на те, що запобігти її ми не в змозі, у вас, як і раніше, є можливість порадіти життю. — Далі глашатай поширюється на те, що життя не завжди справедливе, і перераховує список заходів, у яких я можу сьогодні взяти участь. Злитися на неї недобре, але їй, очевидно, вже набридло говорити одні й ті самі зазубрені фрази про швидку смерть сотням, а то й тисячам людей. Співчуття від неї явно не дочекаєшся. Не виключено, що під час нашої розмови вона взагалі підпилює нігті або сама із собою грає у хрестики-нолики.

На форумі «Зворотній відлік» Приречені викладають докладні записи про все, починаючи з тієї секунди, як їм зателефонували, і до описів того, як вони проводять свій Останній день. Це такий твіттер для тих, хто вмирає. Я прочитав кілометри записів, в яких Приречені розповідають, як прохали своїх глашатаїв розкрити таємницю їхньої смерті, але абсолютно всім відомо, що подробиці не повідомляються нікому, навіть колишньому президенту Рейнольдсу, який чотири роки тому сховався від смерті у підземному бункері і зрештою був убитий одним із власних секретних агентів. Відділ Смерті називає лише дату смерті людини, без вказівки точного часу чи причини.

— Вам відомо все, що я сказала?

— Так.

— Будьте ласкаві, зареєструйтесь на порталі www. death-cast.com і заповніть спеціальну форму на той випадок, якщо у вас є особливі побажання щодо вашого похорону. А також не забудьте вибрати гравіювання для надгробного каменю. Якщо ж ви віддаєте перевагу кремації…

Я був на похороні всього раз. Коли мені було сім, померла моя бабуся, і під час церемонії я закотив істерику, бо вона не хотіла прокидатися. П'ять років промчали як на перемотуванні, з'явився Відділ Смерті — і ось раптово всі не сплять на власному похороні. Можливість попрощатися з близькими до того, як помреш, — це, звичайно, приголомшливо, але хіба не краще провести час, що залишився, просто живучи? Напевно, я вважав би інакше, якби я був впевнений, що до мене на похорон взагалі хоч хтось прийде. Будь у мене більше друзів, ніж пальців на руці.

— Загалом, Тімоті, від імені всіх співробітників Відділу Смерті приношу свої співчуття. Нам дуже шкода вас втрачати. Проживіть цей день на повну, гаразд?

— Я Матео.

— Вибачте, Матео. Я до смерті втомилася. Якийсь нескінченний сьогодні день, дзвінки забирають стільки сил, суцільний стрес...

Я кидаю слухавку. Знаю, це дуже неввічливо. Знаю, але не можу слухати, як хтось ниє про свій стрес, коли сам я можу відкинутися протягом години. Та що там години – десять хвилин. Наприклад, придушуся льодяником від кашлю. Або вирішу кудись піти, а потім упаду на сходах і скручу собі шию, навіть не вийшовши з дому. Або хтось вломиться до мене в квартиру і вб'є мене... Єдине, що сміливо можна виключити, це смерть від старості.

Я спускаюся на коліна. Сьогодні все закінчиться, і від мене взагалі нічого не залежить. Я не можу пуститися в дорогу по землях, що кишать драконами, щоб знайти собі чарівний скіпетр і зупинити смерть. Не можу схопитися на килим-літак і вирушити на пошуки джина, який виконає моє бажання і дарує шанс прожити моє скромне життя до кінця. Можна, звичайно, пошукати якогось божевільного вченого, який заморозить мене в кріогенній камері, але є ймовірність, що я загину просто під час шаленого експерименту. Смерті уникнути неможливо, і сьогодні її уникнути не вдасться мені.

Список людей, за якими я сумуватиму (якщо мертві взагалі здатні по комусь нудьгувати), такий короткий, що його і списком не назвеш. Це тато, бо він робив для мене все, що міг. Це моя найкраща подруга Лідія, не тільки тому, що вона не ігнорувала мене в шкільних коридорах, а й тому, що завжди сідала навпроти у їдальні, робила зі мною на пару проекти з географії та мріяла, як одного разу стане екологом, який врятує світ, а я відплачу їй тим, що житиму в ньому. Ось і весь перелік.

Ну, а якби хтось запитав, за ким я нудьгувати не буду, відповісти мені було б зовсім нічого. Зла мені ніколи не завдавали.

Я навіть знаю, чому ніхто так і не наважився спробувати зав'язати зі мною дружбу. Щоправда, знаю. Я капець який параноїк. Бувало, однокласники запрошували мене покататися на роликах у парку або поганяти на машині пізно ввечері, але я вічно відмовлявся, бо раптом щось піде не так і ми помремо.

Здається, найбільше я жалкуватиму про втрачені можливості, адже я проковтнув вухами всі свої шанси по-справжньому пожити і знайти близьких друзів серед хлопців, з якими просидів в одному класі чотири роки. Жалітиму про всі ночівлі з однокласниками, які пропустив: де всі галасували до ранку, грали в Xbox Infinity і настільні ігри, — пропустив, бо боявся.

Але найбільше я жалкуватиму про Майбутнього Матео, який, дивишся, розслабився б і почав жити. Його важко намалювати в уяві, але я уявляю його людиною, яка не боїться пробувати нове, наприклад розкурює одвірок з друзями, отримує водійські права або летить у Пуерто-Ріко, щоб дізнатися більше про своє коріння. Можливо, він з кимось зустрічається, і не виключено, що він щасливий. Напевно, він розважає своїх друзів грою на піаніно і співає для них пісні. У нього на похороні точно було б повно народу — людей, яким не вдалося востаннє його обійняти, — і церемонія розтягнулася на цілі вихідні.

У Майбутнього Матео список тих, за ким він нудьгуватиме, був би довшим.

Але мені не судилося стати Майбутнім Матео. Ніхто зі мною не накуриться, ніхто не стане слухати, як я граю на піаніно, ніхто не сяде поряд у машину мого батька, коли я отримаю права. Мені не доведеться сперечатися з друзями за найкращі черевики для боулінгу або за право керувати Росомахою на приставці.

Я знову сповзаю на підлогу і думаю про те, що тепер я пан чи зник. Точніше навіть не так.

Спочатку пан, потім зник.