Зіграти у радянське та зрозуміти його

Вересень став часом для практичних звитяг у рамках мого проекту "Кухня Sovetica". Літні місяці стали періодом збору інформації та її обробки. Також тривав пошук вдалого формату ініціативи. Попередньо, у травні, було визначено - це буде інсталяція у просторі, тематичний квест та настільна гра. Загальні слова, але наповнення їх я дуже болюче шукав кілька місяців. Зрештою, зараз, коли зроблено 2/3 роботи, можна розповісти про цей процес - адже він демонструє, як постали ініціативи, які за три тижні об'єднали понад 600 людей.

Звичайно, казати, що у голову не приходило зробити кінцевий вихід ініціативи у традиційному форматі - виставки або експозиції - значить збрехати. Задуманий мною простір мав об'єднати їх з місцем для засіданнь, дискусій і конференцій, щоб вони проходили у атмосфері епохи. Центром усної історії КНУ імені Тараса Шевченка було надано понад 20 розшифровок інтерв'ю за тематикою радянського повсякдення 1960-1980-х рр., де містився достатньо оригінальний і цікавий матеріал, який було не складно візуалізувати. Однак, я відмовився від цього, керуючись рядом факторів:

• Виставка, звичайно, простий формат, але після контактів з іншими студентами "Студій...", зрозумів, що такий формат репрезентації буде обраний багато ким. Щоб зробити експозицію оригінальною і такою, що виділяється, потрібно витратити на це достатньо великі ресурси та час. Наприклад, для моєї першопочаткової ідеї, простір мав бути оформлений виключно у певних кольорах - це штовхало на пошук простору, де буде дозволено зробити ремонт, що було б непросто. А інакше задуманого ефекту було б складно досягти;
• Обмеженість функцій приміщення - по кількості людей, за розміром, за наявністю (чи ненаявністю) електронного обладнання. До того ж, якби ми залишалися нерозкрученим проектом, який би організував експозицію у музеї чи бібліотеці, то людей тоді було б потрібно привести - а не завжди інформаційні можливості цих установ перебувають на високому рівні. Утім, навіть припускаючи, що ситуація була б кардинально відмінна, зайняття приміщення цих установ усе одно б не дозволило б трансформувати приміщення у тому об'ємі, якому нам хотілося б;
• Виставка, очевидно, виконувала б виключно інформаційну функцію для наших потенційних відвідувачів. А хотілося б стимулювати їхню зацікавленість, сприяти тому, що б вони самі шукали інформацію, думали, намагалися робити свої висновки про життя у цей період. Це нам здавалося недостатнім;
• Дискусії, лекції, виступи спікерів, які планувались би у цьому просторі, мали б обмежену аудиторію - на такі події, зазвичай, приходять 20-30 чоловік, до того ж, здебільшого, публіка дотична до історії чи культурології - здебільшого, вони і так добре обізнані з темою. У такому разі, одна з цілей ініціативи - стимулювання інтересу до радянського періоду в історії України - не була б виконана.

Чому це?

Проект "Night stories" ( https://www.facebook.com/nightuniv/ ) існує з вересня 2016 року, я був одним з тих, хто стояв у його витоків, писав сценарії та грав у рамках екскурсій. Його організатори здійснювали вечірні екскурсії по університетських будівлях, не просто переповідаючи їх історію, а розігруючи сценки з визначних подій, які тут відбувалися. Події від колективу відрізняла уважність до деталей та значна історична достовірність того, що демонструвалось глядачам. Ще на тренінгах я приводив приклад цієї ініціативи, як достатньо цікавого проекту у рамках публічної історії. Зрештою, прийшов до того, що саме у рамках цього проекту має бути здійснена моя інсталяція через очевидні переваги:

• проект розкручений в університетському середовищі і поза ним - його екскурсії відвідали, на той момент, понад 1000 екскурсантів, групи неодмінно забивались повністю;
• Ефективне співвідношення кількості людей і часу - Зусиллями 50-60 акторів на 5-6 локаціях можна розповісти обраний значний кейс за годину для групи з 20-30 чоловік;
• Першопочаково популярний цілепокладання проекту - розповідати історію для пересічного загалу;
• Можливість розробляти сценарій у команді.

Фактично усі заходи команди були суммішшю перформансу та карнавалу (за М. Бахтіним). Перші зайняли чільне місце у комеморативних практиках і є не тільки позитивного, а і негативного спрямування: тобто повторюваними є не тільки славні сторінки історії, а і контраверсійні, для того, щоб увімунути в загалу соціальну пам'ять і створити бачення тієї чи іншої події. Те, що здійснювали ми, мало трошки інший зміст: наші актори демонстрували не подію, яка вибивалась із загального ряду (на другій сесії екскурсій 20 вересня ми зробили виключення для перемог "Динамо Київ" у 1975 році, але це слугувало іншій цілі) і не прагнули демонізувати ту дійсність чи, навпаки, прославляти той час. "Карнавал", на відміну від "театра" де глядач відділений від акторів сценою, не знає такої межі. Глядачі там є такою ж частиною дійства, як і актори. За видатним культурологом М. Бахтіним, це було характерно для середньовічної культури. Утім і у сьогодні такі практики набирають усе більшої популярності. Подібні методики дозволяють:

• Не дозволити глядачу відсторонитися і перекласти відповідальність на подальші події на акторів - на кшталт, "вони роблять, а я дивлюсь";
• Знаходити гостю місце у цьому середовищі - він може стати свідком, заговорити про щось з акторами, виступити на комсомольських зборах;
• Робити моральний вибір: попри те, що усе це відбувається у рамках екскурсій і наслідків не буде, однак це важливо для того, щоб індивід зрозумів, як би він повів себе у тих обставинах;
• У цілому відчути атмосферу тих часів - місцем для екскурсій було обрано корпус Факультету радіофізики, електроніки та комп'ютерних систем, який є визначною пам'яткою київського модернізму, де навіть меблі у частині аудиторій - з 1980-х років.

Екскурсії пройшли три дні (при чому третій був додатковий, незапланований раніше, який довелося ввести через значний ажіотаж), і їх відвідали понад 500 гостей - складно переоцінити валідність такої події, адже така велика кількість зацікавлених відкрила для себе цілий пласт нашої історії.

Квест "Повернення до УРСР": відкриваючи топоніміку радянського Києва.

Квест ми провели під брендом Gerold City Quest 3.0 - він також був розкрученим серед студентів, завдяки двом масштабним подіям, які проводились у минулі роки. Тепер ми взяли кейс "Повернення до УРСР" задля двох цілей:

• Ознайомити учасників з видатними місцями радянського Києва, які часто були унікальними архітектурними спорудами, які визначають ландшафт міста і сьогодні;
• Багато з цих місць вже втратили радянські коннотації - Палац Спорту вже не асоціюється з перемогами київського "Будівельника" ще у 1980-х роках, а "Український дім" - з колишнім музеєм Леніна. Цей кейс або ігнорується або свідомо приховується - тому ми вирішили його відкрити і показати, чим були ці місця для наших батьків і наскількі змінилася їх роль сьогодні.

Учасники не просто знаходили точки - вони відгадували завдання, прямо пов'язані з цими місцями, могли виграти додаткові хвилини за знання подробиць історії Палацу Спорту або КДБ. На кожній локації стояв герой, який був з нею пов'язаний: футболіст біля стадіону "Динамо", інженер біля Михайлівського собору тощо. При цьому ми не йшли на романтизацію радянського Києва - наш квест відбувався напередодні річниці "Революції на граніті" тому локацію на Майдані Незалежності ми зробили у форматі перформанса.

У підсумку, наш квест успішно подолали 13 команд, переможці отримали призи - записнички та книжки, пов'язані з історією радянського Києва та соціалізму у 1980-х рр. 100 учасників на 4-5 годин поринули у не зовсім відомий їм пласт історії міста та багато про що почули вперше.