УРОК

За спиною пролунав шкільний дзвоник. Якось настирливо, ніби в останній раз попереджаючи. Але через якусь хвилину різко змовк, чи то вважаючи, що виконав своє завдання, чи просто йому набридли всі неслухняні учні , які мало звертали увагу на нього.

Мав розпочатися шостий урок. Непосидючі школярі були вкрай втомлені навчанням. Вони заздрили учням, для яких шкільний день уже закінчився, які, веселі і безтурботні, поверталися додому. Вони йшли не поспішаючи, насолоджуючись подихом вітру. Між ними був Віталик, зазвичай жвавий, непосидючий хлопчик. Хоча в нього ще мав бути урок, зараз він понуро плентався зі школи. Весняне сонце розсівало лагідні промінці, голублячи лиця. На душі у Віталика було не так сонячно, як надворі. Його пекло сумління. Пекло нестерпно та боляче, і від цього болю, здавалося, плакала душа. Але він з усіх сил старався себе заспокоїти, виправдовуючись: «Нехай тепер сама вчить оту нікому непотрібну алгебру, а цей запотиличник, за що?.. Така нервова! Нехай тепер позлиться, буде знати, як лаяти невинних, краще я піду до замку...» — думав хлопчик.

Всі погоджувалися, що Віра Петрівна занадто строга, навіть жорстока. Своїм друзям Віталик не сказав, що збирається прогуляти урок. Вони могли також піти з ним, але цього йому не хотілося, адже знав: те, що відомо одному,— таємниця, що відомо двом,— половина таємниці, а що відомо багатьом, перестає бути таємницею. А якщо раптом дізнаються батьки, що його не було на уроці, то буде несолодко. Потрібно було так зробити і все, крапка, ніяких пояснень, ніякої неправди. Він старався уникати неправди, усвідомлюючи, що це гріх.

Подолавши невелику відстань, він вже був біля підніжжя гори, хоча й невисокої, але дуже крутої. На її вершині були залишки замку. Підійматися вгору можна було по-різному. Одна стежина була як серпантин, петляла то вліво, то вправо. Дві інші стежки були більш безпечними, вони поступово підіймалися вгору. Та вони виходили на вершину з іншого боку. Віталик вирішив іти навпростець. Пересікаючи стежинку, він думав тільки про те, як скоріше досягнути цілі. Підійматися було непросто, але хлопчак підіймався легко, то чіпляючись за трави, то за кущі, які траплялися під руками, а інколи просто на «чотирьох». Пройшло небагато часу, і він вже був біля залишків муру. Стежка, яка огортала стіну, після різкого повороту наліво привела на гарну рівнину і розпорошилась на ледь помітні стежинки, які розходилися в різні боки. Знявши курточку, Віталик зручно вмостився на ній, по всьому тілу розливалася приємна втома. Лагідний вітерець прохолоджував його спітніле тіло. Тут можна відпочити, милуючись Божим творінням. А насолоджуватись було чим: довколишні села були як на долоні. Особливу увагу привертала швидкоплинна ріка, витоки якої були з румунських Карпат. Щорічно навесні паводки змінювали русло річки. Її хвилі пінилися і ставали такі білі, як стадо кіз, які пасуться на березі. Посередині ріка синя-синя, там течія набагато спокійніша, хвилі ніби відпочивають, але ці місця глибокі і підступні. Трохи спочивши, він підвівся, кинув поглядом на школу, в якій проходив урок алгебри, взяв свою одежину і легкою ходою подався понад краєм замкової стіни. Тут йому все добре знайоме: і табличка, що це пам’ятка архітектури ХІІІ століття, і невелика печера, в якій вони ховали «радіолиса», тобто перехоплювача радіохвиль. А ось в’їзд в замок і найвища стіна, з якої недавно зірвався хлопчина, і тепер він в інвалідному візку. Ні, він, Віталик, на стіну не полізе, ні, він не боїться по ній лазити, просто вже нецікаво— він вже знає тут кожен виступ. Зі всіх хлопців тільки він один зміг викарабкатися на найвищу точку стіни. Але сьогодні у нього була зовсім інша мета, він хотів добратися до іншого боку замку, де були руїни вежі. Зсередини вежа здавалася низькою, зате зовнішній бік стіни був досить високим. Хлопцю захотілося лізти на вежу зовнішнім боком стіни: зсередини він вилізав багато раз, а от ззовні навряд чи хтось би наважився це зробити, бо вона була досить гладкою. Навіть плин часу не змінив її стрункої постави, лише зверху були невеликі вибоїни. Саме це додавало впевненості, що він-таки зможе побороти непідступність вежі. Віталик вже склав план, як це зробити. Знизу неможливо, а от якщо пробратися з бійниці, буде добре. Тільки перебратися з бійниці на стіну буде нелегко. Кілька хвилин — і хлопчина там. Висунувши з отвору голову, він глянув вниз:

— Ого! Як високо! — голосно подумав він.

Якось несміло він почав вилазити з бійниці, просунув плечі, потім витягнув праву руку, якою навпомацки знайшов виступ каменя. Підштовхнувшись ногами, витяг ще одну руку, у захваті підтягнувся і сів, глянув вниз: а що якщо не вдасться? Перевівши погляд, глянув догори — залишилося ще кілька метрів. «Ну не будь боягузом, не дивися вниз, і буде все гаразд»,— підбадьорив він себе. Знайшовши ще один виступ, хлопчик вчепився вище, міцно тримаючись руками, і одну за одною підтягнув ноги. Потім ще раз повторив, випростався і став на ноги. Перевів подих... Хвильку постояв... І продовжив тягнутися вверх, все вище і вище. Вхопившись правою рукою, відчув, що камінь, який він тримає,— ненадійний. Порухав його, і він залишився в його руці. Кинувши його донизу, почав шукати інший виступ. Шукав досить довго, знайшов. Почав переставляти ногу. Знову камінь полетів донизу, уже з-під ноги. Це навіть цікаво! Таке Віталію подобалось. Каміння одне за одним падало донизу, а до мети ставало ближче і ближче. «Ще трохи,— підбадьорював себе Віталій,— а там!» Під верхом ерозія менше пошкодила стіни, каміння тримається краще, але чіплятися за нього набагато важче. Якщо голі пальці рук щось і знаходили для себе, то для ніг в туфлях знайти якусь зачіпку було майже неможливо. Хлопець відчув, що його ноги тремтять від втоми, стає важко дихати. О, ні! Тепер вже неможливо вибратися наверх. Ноги все більше трусяться, їм так потрібен відпочинок. Після довгих зусиль він, нарешті, знайшов більш-менш вигідне положення для ніг, хвилину відпочив. Гупало в скронях, здавалося, це удари молота, дзвеніло в вухах... Шкільний дзвоник? Дзвеніло настирливо... І чимраз дужче: «Можливо, вже закінчився урок алгебри»,— подумав він і уявив, як його друзі на поручнях сходів паровозом спускаються вниз, поспішають додому, а він у пастці, і ще й у такій пастці, аби вибратися з неї. Віталій готовий завтра мати шість уроків алгебри, які проводить Віра Петрівна, і після кожного уроку отримувати запотиличники з усієї сили. Але такої пропозиції немає. Може, покликати когось на допомогу?

— Агов!!! До-по-мо-жіть!

«Ніякої відповіді... Тихо... Немає нікого поряд... Ніхто мені не допоможе. Та навіть якщо хтось і почує, то чи зможе допомогти. Потрібна мотузка, і щоб хтось спустив її зверху». Він уявив себе лежачим внизу... Понівечений... Весь в крові... Потім інвалідний візок. Пальці рук уже не витримують. «А якщо я помру? Я, було, каявся, але тепер я грішний, дуже-дуже грішний! Може, Бог допоможе? Та, мабуть, ні, це кара за мої гріхи».

— О Господи, прости мені! Прости!

На очі навернулися сльози, чи то від безсилля, чи то від того, що відчув, що Бог його простив. Тепер не страшно навіть померти. Після того страх щез, з’явилися нові сили, в голові проясніло. «Потрібно просуватися вбік. Можливо, вдасться добратися до тріщини, яка з іншого боку башти»,— думав хлопець. І Віталій потрохи пробирався до цілі. Знову одне за одним падало каміння. Забувши про втому, він просувався далі й далі. Ось і тріщина! Звідти він легко виліз наверх, там не сів, а впав. Тремтіли і ноги, і руки, зовсім не залишилось сил. По щоках текли сльози вдячності, з уст злітала молитва.

Глянув на рідне селище, знайшов очима молитовний будинок, в якому сьогодні ввечері буде зібрання. Потім глянув на батьківську хату, яку було ледь видно. Дякувати Богу, він своїми ногами піде додому.

Після відпочинку спускатися не було важко. Якоюсь твердою, досі для себе незнаною ходою, він прямував стежкою додому. Тепер у нього буде все по-іншому. Він цінуватиме життя і все, що дарував йому Христос.

✍🏻 Ціцей В.

✒️ Християнські літератори✒️ — твори християнських письменників, різних стилів та жанрів українською мовою.