Український Харків
27 березня 2023 Міжнародний день театру
Звернення Польського Освередку Міжнародного Інститут Театру /ITI/
Мене звати Світлана Олешко. Я режисерка і директорка театру «Арабески» з Харкова. Я біженка. Приїхала до Варшави з однією маленькою валізкою, яку зібрала ще в 2014 році. Приїхала перелякана і дезорієнтована.
Рік тому, у цей день, 27 березня, театри в Польщі біля своїх будинків написали великими літерами слово «діти». Цей політичний і дуже театральний жест на підтримку найвідомішого тепер у світі театру в Маріуполі важко недооцінити. Насправді, це був жест підтримки для всіх українців.
Цей рік приніс нам усім нові знання про театр. Виявилося, що театр може стати сховком, укриттям, волонтерським хабом, гостелом. Для мене, ось уже рік, Польський театр у Варшаві дослівно є домом. Я тут живу і працюю. Співробітники театру принесли мені одяг, взуття, їжу і книжки. Про це важко говорити без сліз. Мене буквально одразу змусили працювати і повернули до професійного життя. Ще 52 українські театрали були минулого року резидентами Польського Інституту Театру і співпрацювали з публічними театрами у всій Польщі. В анкеті, яку треба було заповнити потенційним резидентам, нас питали, чого ми хочемо: а) відновити сили і психологічну рівновагу, б) підвищити кваліфікацію і мати можливість дивитися спектаклі, с) створити новий проєкт? Думаю, всі ми потребували усіх трьох пунктів.
Яким був цей рік для польських театрів? Це був рік незвичної солідарності. Рік відкриття українського театру, української драматургії, української культури. Польські театри познайомилися з українськими акторами, режисерами, драматургами зблизька, «на живо». І мені здається, що ми почали спільно творити нову театральну мову і спільний культурний простір. Протягом цього року польські сцени відкрилися для українських митців. Ми говорили з цих сцен про нашу війну. Про нашу правду. Ми говорили голосно, українською і польською. І нас слухали і чули. Можливо, перший раз за всю історію.
Інспіцієнтка театру імені Арнольда Шифмана зі сльозами на очах розповідала мені, що їй дуже боляче бачити в новинах розбомблені вулиці Харкова, пошкоджені будівлі Києва та Львова. Вона пригадує ці вулиці, бо ходила ними, коли була на гастролях з виставою «Шекспір forever». Ці вулиці не є для неї чужими. Як для мене тепер не є чужими вулиці Варшави. Анджей Северин, продовжує грати свого Шекспіра тут, у столиці, і порівнює Генриха V з Президентом Зеленським, а боротьбу Збройних сил України з перемогою англійців над французами, які мали величезну чисельну перевагу.
Аґнєшка Пшепюрська говорить мені, що грає тепер свою «Гінчанку» інакше. Що тепер для неї Київ, Львів, Рівне не просто назви населених пунктів у чужій країні, де мешкала її героїня. Там знову вбивають Гінчанку.
Новий театр у Варшаві, поза тим, що організував хостел та безкоштовні обіди для українців, подарував нам свято і надію. У буквальному сенсі. У Новому ми святкували Різдво за нашими обрядами та традиціями. Нас було дуже багато.
У виставі Klątwa акторка у фінальному монолозі говорить, що те, що відбувається у театрі – це завжди фікція, а не реальне життя. На спектаклі, який я дивилася, саме в цей момент, коли акторка говорить, що в театрі ми удаємо, що тут усе не по-справжньому, глядачу в залі стало погано. Епілептичний напад. Спектакль довелося перервати, щоб викликати швидку і надати людині допомогу. Мабуть ніколи раніше польський театр не був настільки близьким до життя, як у 2022 році. Театри Польщі у цьому році рятували український театр. Дякую!
Світлана Олешко