Інший парад. Інша перемога. Інше 9 травня

Того року погода на 9 травня видалася сонячною. Кияни, оговтуючись від війни, висипали на вулиці міста. Та не лише, аби насолодитися довгоочікуваним травневим теплом. Сотні, тисячі людей рушають на Хрещатик і Софійську площу – у місті парад. Вулицями йдуть переможці. Місто з радістю та острахом вдивляється в загартовані вогнем і залізом обличчя – свої і чужі. Натовпом котиться: «Наші повернулися». Над головами перших рядів тріпотять на весняному вітрі синьо-жовті знамена.

Парад на 9 травня приймає Симон Петлюра. У Києві 1920-й рік.

***

Це був не просто день, це – свято українського військового духу, наших лицарів, українських самураїв. Півроку тому, обморожена, хвора на тиф армія опинилася на межі знищення. Їх вважали загиблими вже тому, що кинуті у пекло, вони не мали права вижити і знову дати бій. Та ті, в кого «залізні нерви та сталеве серце», не могли просто здатися – вони навіть не могли просто померти. Зібравши в кулак волю, вони повернулися до життя. Тому що війна за Україну тривала.

Поки одні герої вкривали себе славою лицарів Зимового походу, інші вже формували лави для походу на столицю. 21 квітня між Українською республікою та Польщею було укладено Варшавський договір, а вже 7 травня союзна кавалерія входить до Києва. За два дні, 9 травня, українські та польські війська продефілюють Києвом.

Сонце. На Володимирській цвітуть каштани, через світло і тінь йде армія.

Ось українські війська проходять повз пам’ятник гетьману Хмельницькому. Саме тут стоять ті, хто приймає парад. Симон Петлюра. Втомлене обличчя, чіпкий погляд по лавах шоломів і багнетів. Бухгалтер і журналіст учора, сьогодні – Головний Отаман УНР. Вчора – палкий соціаліст, сьогодні – найбільший антикомуніст між Бугом і Доном. Він приймає парад як символ спротиву. Чи думав він, що символом він залишиться і надалі – і у подальшому короткому житті, і у смерті? Та й навіть по ній. Проте це буде потім.

А ось із Петлюрою приймає парад командувач дивізії – славнозвісної Шостої Січової – Марко Безручко. Високий комір, стиснуті щелепи, підняте підборіддя над людським морем. Чи думав він, цей безстрашний генерал-хорунжий Української республіки, що за три місяці з цього травневого дня він буде серед тих, хто зупинить чергових гуннів та врятує Європу від комунізму у битві під Замостям? І згодом, коли Варшава представить до найвищої нагороди, він, випускник імператорської Академії Генерального штабу, відмовиться. Бо ж «воював за Україну, а не за Польщу». Та це все буде потім.

І ось київським середмістям лавами йдуть воїни – козаки і старшини Шостої Січової дивізії. Про що думали вони? Можливо про те, що вони виконали побажання журналіста та політика Кирила Трильовського, який перед початком Великої Війни, 28 червня 1914 року на Шевченковому здвизі заявив, що «Може вже й недалека та хвиля, коли ми зможемо нашими шоломами зачерпнути води з Дніпра-Славутиці; води, змішаної з кров'ю наших ворогів…»? Чи могли вони здогадуватись, що аж 71 рік має минути, аби Київ знову став столицею вільної України? Але й це буде потім.

Та зараз вони йдуть парадом у центрі своєї столиці. Їхні шоломи та чоботи, багнети та шаблі виблискують на травневому київському сонці. Непідвладні смерті і долі, вони пережили страшний, неможливий 1919 рік, у кидку досягнувши святинь Києва. Вони заслужили на цей момент тріумфу.

Сонце. З тополь зривається пух, летить над головами киян та козаків, кружляє над знаменами Української республіки.

***

Майже сто років минуло. А війна за Україну триває і досі, досі живі і мертві б’ються за нашу землю. І переможні дефіляди ще чекатимуть нас попереду -- по всіх містам Криму та Донбасу. І парадувати по звільненій землі буде та сама армія українців, з тими самими тризубами на рукавах, як і в 1920-му році. І це буде потім.

Інша перемога, інше 9 травня. Усе ще попереду.

Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті