#6

Ninja – "Лялечка"

Шостий тур дістають із чарівного мотлоху, він кристалізується зі слів, дротів, видінь смерті і життя. За першим оповіданням вилітають на світ інші, мов із тієї-таки и скриньки тисячі лих.

Знаєш, колись я написав цикл історій про зачарований готель, у якому чекали на звільнення дивні квартиранти з усіх світів, і коли випадкова перехожа відчинила двері готелю, вона випустила їх у світ. А дівчину цю, звісно, звали Пандора.

Мені тепер дуже цікаво, що було б, якби це оповідання тривало доволі. Чим би займалися ці загадкові вбивчі створіння, і яким був би їхній кінець...

Выдра – "Odiscorn Tievit Tinog"

...и наш герой, которого, возможно, вытряхнули из той же шкатулки, просыпается с криком в мире, где у всех его частей есть четко определенная стоимость. Читая тексты этого раунда дальше, представляйте себе, что это один сборник, начинающийся поиском и кончающий сном.

Артём уже много сказал об этом тексте (кажется, отзывы Артёма на Выдрин цикл – это отдельный вид искусства), но я, конечно, буду краток и непоследователен. Это очень странно, когда у тебя забирают тебя. Особенно когда ты и знаешь-то не до конца, что ты у себя есть. Конечно, никаких таких продолжительных себя у нас, по сути, нет – есть только миг между прошлым и будущим. Но и миг этот у героя, кажется, тоже отобрали. Зря это они. Любой репрессивной машине приходит конец. И тогда одного мига, возвращенного себе рабом, достаточно, чтобы всё посыпалось. 

Di Piligrimm – 私とおばあちゃん "Я и Оба-тян"

Это густой текст: читатель может засорять в нём вместе с героинями. Он липкий как паутина. Пугающий не сразу, а с оттяжкой, но сильно. Если внимательно читать, перестаешь понимать, сколько там всех и кто есть кто на самом деле. 

И ещё: страх деменции прям очень близок мне и знаком. Но порой я играю с ним, чтобы он меня не сожрал.

Память, эмоции как ключ к ней, разум, затерявшийся в собственном лабиринте. Знаете это чувство, когда устаешь настолько, что не помнишь, как тебя зовут, какие эмоции ты испытываешь и зачем вошёл в эту комнату? Когда вместо понимания остаётся разочарование и грусть. То самое чувство. Кажется, даже если у него нет названия, – оно тоже могло быть на дне шкатулки Пандоры. Такой, знаете, фанерной, пыльной, пахнущей сыростью и старым пластиком.

Veronika Leleka – "Господин агрессор"

У группы "Сплин" есть песня "Лучше бы пил (и курил)". И она, кажется, отчасти о том же.

Литературоведьма – "Степове Коло"

Я просто не можу з того, наскільки ця річ несучасна за ритмом та атмосферою. Дев'яності максимум. Але радше раніше. І оце от відчуття, яке буває від прочитання "Пікніка на узбіччі". Ще й невідомо, кому пощастило більше: дідові, що пішов учасно, чи тим, хто лишився.

Цікаво, звідки це коло взялося насправді.

І ще, Поліно: коли збірка?))

цианід та нещастячко ти моє – "Маги у чорному"

Це був дуже елегантний уривок історії ц окремий текст. Місце, де ентропія є водночас уособленною концепцією і загрозою – і чимось максимально дивним, що заледве можна описати, поки не побачиш. Люблю таке. Побільше б такої некромантії, і тоді б ми зовсім утратили врешті стереотип про те, що некромант – це неодмінно чоловік із черепом і коренем.

Еліс – "Аїд"

Нещодавно я почув, що час від часу в будь-яких людей мозок відтворює картини смерті і навіть убивств. І що тема "а що, як я зіштовхну людину на колії?" буває в багатьох мешканців мегаполісів. Скажімо, я думаю про смерть ледь не щоразу, коли стомлюся, чи коли щось дуже болить. Але в нашому суспільстві прийнято вважати, що непрохані фантазії, по-перше, знають усі довкола і, по-друге, що вони – ознака якоїсь особливої покрученності та зіпсутості. Уявив смерть іншої людини чи навіть свою – страшний грішнику, нема тобі пробачення.

Це ж таке поле для стресу і страхів, таке джерело для маніпуляцій!.. Персонажеві цієї історії навіть, можна сказати, пощастило. Принаймні в тілі тексту ніхто не став дорікати йому за "гріхи". 

А кіт? А що – кіт? Як у багатьох текстах Еліс, тут присутня певна сновидна аура, а за тварин уві сні ми часто боїмося навіть більше, ніж удень, чи боїмося їх. Насичений текст, зплетений зі страхів і напруження, тримає до кінця, і лише в кінці ти розумієш, що це, певно, все ж не сон. Бо герой нікого не вбив, і ніхто не прийшов по нього за його думки. І кіт прожив доволі довго. А що лишився поруч страшним нагадуванням про думки – ну то цієї історії взагалі, можливо, не сталося б, якби ми не мешкали в суспільстві, що потенційно може стати таким, де карають за "злочини", скоєні подумки.

Andy Friday – "Визит музы"

Меня этот рассказ веселит, даже сейчас я улыбаюсь. Я, кажется, помню, что некоторые сверхъестественные существа в твоих космогониях (не только музы, но и, к примеру, персонифицированная совесть) и прежде носили лицо того, с кем "работают". Я же не ошибаюсь? Еще, если представлять это рассказ камерным короткометражным фильмом, то и Бабаева, и его музу будет играть один и тот же человек, остальные люди в кадре почти не появляются. Я бы посмотрел такое кино. И рассказ прочёл с удовольствием и смехом.

Данила, Аглицький король – "Сны".

Это не самый сильный мой текст, и написан он по мотивам одной словески, в которую я иногда играю. Доктор Дж(еймс Картер) – мой постоянный персонаж, осознанно-добрый человек (?) с мечтательным сердцем. Очень вдохновляет меня даже в самые тёмные мои периоды. Мне захотелось написать что-то о нём, но текст вышел не совсем завершенным рассказом. Скорее литературной обработкой отчёта-воспоминания с игры. Он дорог мне, ведь через много лет я смогу вернуться сюда и вспомнить. Такая вот бытовая магия, так сказать.