#5

Довго думала, про що писати, але вирішила, що має бути щось, пов'язане з мандрівками. Тож ось вам історія, де є подорож, любощі та дещиця магії.

Цього літа ми верталися з Шипоту. Їхали автостопом. Були такі, як і мали бути: брудні, обгорілі, смерділи вогнищем і травою, але навіть такими нас підбирали добрі люди. Надвечір ми дісталися Львова, там переночували в знайомого і вперше за тиждень знову побачили благословенний душ із гарячою водою та сантехніку у вбиральні. Ми викупалися... і на цьому наше везіння скінчилося. Наче водою змило.

Вранці ми проспали власне ранок, коли планували вирушити до Києва, тоді переплутали маршрутку, тоді усвідомили, що транспортна розв'язка на виїзді зі Львова просто жахлива, і нам доведеться плестися ще добрих кілька кілометрів зі здоровенним наплічником під палючим сонцем. Одразу після цього сонце затягло хмарами, увімкнувся огидний холодний вітер і почав час від часу накрапати дощ. Ніхто з водіїв не зупинявся. Врешті-решт якийсь дідок підібрав нас і підвіз до села за десять кілометрів від Львова. Там ми чемно подякували, вилізли й знову пішли пішки.

— Нам треба когось зупинити, вбити, віддати в жертву Сатані й попросити, щоб ми доїхали до Києва — почала нити я. — Тоді ми зможемо забрати автівку того чувака, і це буде миттєвою віддачею.

Хлопець тяжко зітхнув.

— А ще можемо вилити воду, теж як жертву, — продовжувала я. — Так робили, тільки виливали вино.

Я зупинилася й дістала нашу пляшку. Пляшка була порожньою. Йой.

Ми пропленталися ще з пів кілометра. Зрештою хлопець сказав:

— Давай принесемо жертву любощами.

Я озирнулася. Ми стояли на узбіччі порожньої до горизонту в обидва боки траси Київ-Чоп, праворуч від нас колосилося поле й хиталися від вітру яблуні, а ліворуч, з протилежного боку дороги, росли якісь абрикоси й ті самі яблуні.

— Просто тут?

— Так. Це теж вважалося жертвою, то чому не спробувати? Треба тільки вірити.

Я подумала. Ну біс із ним, гірше все одно не буде. Хлопець говорив напівжартома-напівсерйозно, а я досі не навчилася на сто відсотків не вірити у вищі сили.

З узбіччя ми, звісно ж, зійшли. Залізли між колосся на полі, розстелили каремат. Почали цілуватися. В цей момент зійшло сонце, вітер зник і стало тепло. Мені було трохи шкода пропускати машини, які зараз проїздили трасою, адже кожна з них могла зупинитися, але і переривати поцілунок, вставати з хлопця та бігти до дороги не дуже хотілося.

Описувати секс, наче в фанфіках, я не буду, бо, зрештою, всі секси схожі, тому деталі викину. Загалом, ми обоє кінчили, одяглися, зібрали речі й спустилися назад до узбіччя.

І за кілька хвилин коло нас зупинилася автівка. До того ж не просто автівка, а автівка, що прямувала до самого Києва, тож більше нам не потрібно було перейматися геть нічим. Водій був мовчазним чолов'ягою, слухав музику й пив каву на заправках. Ми навіть поспали. Ще не стемніло, а нас висадили біля метро.

От і все.

Я досі не знаю, чи справді божество тих місцин прийняло наш секс за жертву, але те, що транспорт воно нам врешті-решт підігнало — це факт.