45.

Низька поширеність захоплення бейсболом у наших широтах дає нам можливість вирізнити тих бейсболістів, які знайшли найбільше культурне відображення. Розповім про двох, чий культурний слід пізнав особисто я; постараюсь з мінімальною кількістю бейсбольної нудятини.

Перший — Бейб Рут. Чолов'яга прийшов в бейсбол трохи більше століття тому і змінив стиль гри. До нього була епоха "внутрішнього бейсболу", "мертвого м'яча" — якщо коротко, то суть в тому, що м'яч якщо й вибивається, то в рамках бейсбольного поля. Він же став справжнім майстром вибиття за поле — коли м'яч летить так далеко, це означає, що гравці суперника вже не можуть повернути його на якусь з баз, а отже той, хто відбиває (беттер; Рут був саме ним) пробігає хоум-ран. Це 4 очки, максимальна кількість за один підхід. А ще це типу неймовірно видовищно.

Мужик був у "Нью-Йорк Янкіз", і окрім того, що команда збудувала цілий стадіон під нього (щоб він робив ще більше хоум-ранів вдома), він отримував страшенні гроші: контракт на 80000 баксів. Навіть президент США тоді заробляв менше "бо він підписує контракт на 4 роки, а я на 2". На додачу до цього Рут настільки прославився, що став першим бейсболістом (а вірогідно і першим спортсменом), який заробляв на рекламі більше, аніж на своєму спорті.

Але мужик пив (хоч і не напивався), курив (це норма для бейсболістів, на полі вони майже всі жують тютюн для концентрації, а потім спльовують його; як будете дивитись якийсь хороший фільм про бейсбол, наприклад Moneyball a.k.a "Людина, яка змінила все" — зверніть увагу), обожнював хот-доги і мало спав — коротше вів цілком неспортивний спосіб життя. В кінці кар'єри він дуже стрімко став непотрібним, а через паскудний характер його не брали на "пенсіонерські" менеджерські посади. Зрештою, його здоров'я було підкошено.

Тут ми зустрічаємось з першим видатним культурним слідом — фотографія, що отримала Пулітцерівську премію, New York Times у 1992 назве її "найвідомішою фотографією в історії спорта". На ній Бейб востаннє виходить на той самий стадіон, "дім, який побудував Рут". Його стан здоров'я такий, що він використовує биту як тростину. Скоро помре. 

Зате його ім'ям назвуть недовготривалий гурт. Їх дебютний альбом 1972-го, з якого і походить сьогоднішня пісня, тематично називається First Base.

Якимось ранком я їхав і думав, як вам розповісти про цю пісню, The Mexican — що вона сумно-аргесивна, з духом реваншизму (і жінчим вокалом з легким овердрайвом), а в серединку вставили Морріконе. Все виявилось в точку — навіть Морріконе вказаний як співавтор пісні.

Головний герой пісні — Чіко Фернандез (за збігом так звали аж двох бейсболістів, за ще більшим збігом обидва народились у столиці Куби і грали в "Детройтських тиграх" у 1960-тих), який мріє про те, щоб бути в армії Санта-Анни. 

Санта-Анна — окремий персонаж. Генерал і полководець, якого одна газетка назвала “Наполеоном Заходу” (полководцем він був так собі, але щось вони взагалі були в дефіциті); людина, що 11 разів ставала президентом Мексики — однак зовсім не через любов народу. Я зосереджусь на тому періоді, який описаний в пісні. Під час його правління Техас (як і ще багато територій) бунтує і оголошує про незалежність. Санта-Анна збирає армію, йде на маленький гарнізон у Аламо і великими втратами бере його. Однак буквально наступної битви (при Сан-Хасінто) зазнає поразки від меншої за кількістю техаської армії. Його самого беруть у полон (він перевдягнувся рядовим і ховався на болотах) де він підписує Веласкські договори, що визнавали незалежність Техасу. Пізніше він програє США ще й інші частини Мексики — так США отримає сучасний вигляд.

The Mexican раптово опинилась біля самих витоків хіп-хопу і брейкдансу. Все почалось з того, що того ж 1972-го ді-джей Кул Герк за допомогою придуманої ним техніки “карусель” досяг поєднання “брейків” Give It Up or Turnit a Loose Джеймса Браунса, Bongo Rock від Bongo Band і власне The Mexican. До нього диск-жокеї максимум безшовно змінювали одну пісню на іншу, він же зміг зробити з цього щось цілком нове, нову композицію, справжній ді-джеїнг, ще й читав щось під нього.

Інший бейсболіст — Джо ДіМаджіо. Як і Рут, він з "Янкіз". Як і Рут, він теж страшно багато знімався в рекламі. Як і Рут, він теж був неперевершеним беттером. Може у нього була б ще краща статистика, але ж в основному він грав на тому самому стадіоні, що був збудований саме під Рута (який був шульгою).

Але прославився для широкого слухача він навіть не бейсболом, а своїм палким коханням до Мерлін Монро. Вони були одружені, але якось швидко розлучились (ніби він навіть застосовував фізичне насильство). Зрештою, прямо перед смертю відомої зірки вони знову зійшлись, і збирались знову одружитись — але не встигли. Свою вірність коханій він проніс до самої своєї смерті у 1999. На прощанні з ним Пол Саймон співає “місіс Робінсон” на тому самому стадіоні — подивіться, як байдуже публіка слухає всю пісню, і як її розриває на моменті “Where have you gone, Joe DiMaggio?”. Бо спортсмени були героями для Америки, але так буде не завжди. 

Ось Ленс Армстронг — велосипедист, що переміг рак, бронзовий олімпійський чемпіон, переможець 7-ми Тур-де-Франс підряд (!) — теж улюбленець Америки. Аж доки у 2012 не виявилось, що це все справа допінгу. І тут теж є музична відзнака — хтось зібрав пісню Радіохед Creep з шматочків інтерв’ю Ленса Опрі Вінфрі, де він і робить історичне зізнання.

Молодий режисер Браян Фогель саме закінчив роботу над минулим фільмом. Він подумав — Ленс обманював антидопінгові комітети з дюжину років, але… а може це все ще можливо навіть після цього гучного скандалу? У власному документальному фільмі він збирається виграти любительські велоперегони з допінгом — але зрештою опиняється у центрі іншого антидопінгового скандалу — з російськими спортсменами у Сочі. Фільм називається “Ікар” і це моя улюблена документалка, дуже-дуже раджу.