32

Отця Георгія любили усі прихожани в його невеличкій церкві. 

Священних від душі, митець від Бога — саме так про нього казали. 

 Майже всі ікони, яким молився люд на недільних службах, він малював сам. 

І здавалося чим довше ти дивишься на них, тим ближе до Творця. 

 "Бог надав твоїм рукам талант, щоб з його допомогою ти міг нести людям Волю Всевишнього",  — так сказав Патріарх, вперше побачивши його творіння. 

Так вважав і сам Георгій. 

Донедавна. 

Зараз, сидячи в своїй маленькій комірчині, і дивлячись на образ святого Петра, він…  

Він плакав. 

Плакав і тремтів.

І дивився, дивився, дивився. 

 Вдивлявся. Шукав. 

Шукав там надію. 

Правду. 

Брехню. 

Істину. 

Скрізь сльози він дивився на образ і не бачив. 

Більше не бачив тієї духовності. Не відчував її в пустих очах, що дивилися на нього. 

— Господе, що зі мною, — прошепотів, і каменем зісковзнув зі стільчика, колінами на холодну підлогу. 

 Тремтячими пальцями почав хреститися, шепотіти молитву. 

А в голові… 

В голові нав'язливі слова: "А ті ікони?! Хіба в тих очах є щось святе? Звичайна пустота, звичайних людей". 

— Ні, це не так! — голосно викрикнув. 

І зірвавшись побіг. Мимо сонної дружини, що вийшла на шум, коли перевернув вішак. Мимо маленької доньки, що злякано трималася за ногу матері.

Мимо одиноких перехожих. 

В одній сорочці, отець Георгій вибіг в осінню ніч.