#30

Я вийшов із віп-кімнати Шпинделя, з відчуттям, ніби щойно в мене було побачення зі смертю. І ще одна думка до мене підкрадалась десь далеко поміж кущів і була ледь помітною, але все ж вона була - це мало не найцікавіше, що траплялось зі мною за останні років так 15.

Едґард з'явився наче із тіні і я вже почав мало не привикати до цих раптових, як жіночі примхи, появ. Він дивився на мене своїми грайливими багровими зіницями і вже прекрасно знав, що тут в чорта відбулося. Ззаду прочинились двері і в ніс вдарили "Шмарклі Дракона".

- Едґард, проведи нашого гостя на свято, хай відпочине. І прослідкуй, щоб не натворив дурниць. А то ці смертні такі не надійні, мруть як мухи.

Едґард шанобливо й ствердно кивнув, - Запевняю Вас, моя Панно, що жоден волосок не впаде з його голови, ну хіба зовсім трохи, - і єхидно протягнув свою тонку і довгу посмішку демониці. Ліліт оцінила жарт не менш єхидним сміхом. Здавалось мені, тут таки смерділо іронією. А ні, це вона й була.

- Ще побачимось голубчику. Не натвори дурниць, не розчаровуй свою богиню, - і з цими словами демониця вивітрилась, залишивши по собі тільки запах та спогади. Я на хвильку задумався, що вона мала на увазі. І чому це я мав натворити дурниць. Мовляв, мені ще мало, після того, що вже сталось? Із роздумів мене вирвало шанобливе шипіння Едґарда.

- Прошу Пана, за мною. Адже це тільки початок і чому б Вам не відпочити та трохи не розважитись? Особисто Вам, я б радив Дезу. Гаряча штучка насправді і таки достойна такого пана як Ви. Подейкують, що вона була коханкою самого Людвіга. От тільки не пам'ятаю якого з них. Може й всіх.

- А? Що? А можна більше інформації?

- О, ви все самі зрозумієте.

- Я перестав все розуміти, ще як тільки зібрався сюди прийти.

- Прошу сюди, - все ж чемно ігноруючи мої нарікання, провів мене назад, до загального залу.

Фактично, за моєї відсутності нічого не змінилось. Були все ті ж люди. Міцкевич жваво, щось обговорював з панянкою в сріблястій сукні, білою шкірою та чорним, як ніч, волоссям. Не було видно тільки божественного. Напевне вся підземна (чи де там в них була дислокація) свита випарувалось, разом із примхливим Мерфі.

А за моїм столиком сиділа пара. Чоловік щось активно пояснював жінці. А та, чемно, як притаманно "професійним" жінкам, його слухала. Я просканував зал в пошуках Едґарда, щоб щось уточнити, але його вже й близько не було біля мене. І в залі я теж не міг його знайти. Тому, трохи зависнувши і "перезагрузивши" віндовс, рушив в сторону свого столика, щоб дізнатись, про що там чоловік так відчайдушно б'ється в груди.

Уже підійшовши ближче, я не вірив своїм очам та й розум відмовлявся сприймати побачене. Зліва від мене, сидів молодий чоловік з неймовірно пишними вусами. А навпроти нього, справа від мене, сиділа неймовірно красива, неймовірно відома та неймовірно нещасна жінка. Іноді, як наше життя. Чоловік першим відреагував на мою появу, різким стрепенінням з місця. Він підскочив до мене і простягнув руку, я ще не встиг нормально її підвести, як вона вже опинилась в його руці.

- Приємно познайомитись. А тепер присідайте і перейдемо до суті. Присідайте, ось тут, біля цієї чудесної фройляйн і ми продовжимо в трьох.

Я не ризкнув перечити такій палкій і наказовій комунцікації. І мало не ковтав язика від подиву, а краєм свідомомості намагався вловити, що ж в біса відбувається. Знову.

Я присів і подумав, що вже протверезів і можна й випити. Підійшов Едґард, поставив біля мене олд фешн з бурбоном та три кубики льоду. Справді джентльменська олдскульна класика. Я оцінив його жест і кивнув йому. Він усміхнувся й жваво підморгнув. І тут же щез. Я присів упоперек своїх сусідів по столу і збирався їх слухати. І важко було назвати це простим співпадінням. Хоча й можливо.

Вусач, по ліву руку від мене, був самим Фрідріхом Вільгемом Ніцше. По праву руку сиділа, хлопаючи очима, сама Норма Джеймс Бейкер. Або як всі її знають Мерилін Монро. Хоча вона, з усіх її ненависників, найбільше ненавиділа Мерилін Монро. Але тут, в Шпинделі, будучи мертвою, вона була таки Нормою Джеймс. Справжньою. Втомленою, спраглою, спокійною і головне - жінкою. Вона завжди нею залишалась, щоб ця тавтологія не означала. 

Подумати тільки. Перший "вбив бога". Друга "вбила бога" в собі. Я вкотре згадав, що в бога огидне почуття гумору. Бо як тільки ці люди добрались до істини, він їх "нагородив" шизофренією. Тобто здоровий глузд, це фільтр, щоб не пізнати істину. Але коли ти шизофренік істинно все. І правильна відповідь насправді другий варіант. Але вирішувати вам.

І ось за дивною іронією чогось там всевишнього, я зустрічаю цих двох людей разом. І тільки тут ці люди, які жили в паралельних світах, в буквальному сенсі цього слова, зустрілись зі мною.

- ... то Ви вважаєте, що зло необхідне і від нього не можна відчужуватись?, - уже з повною серйозністю я спитав у Ніцше. 

- Так. Людська метафізика так і працює. А релігія торочить інше. І дає тільки однобокість, що неприпустимо. Релігія вбиває людину, самою заповіддю не вбивай. Рабське сповідування безпідставних істин, які ґрунтуються на повному невігластві. Релігія проповідує неповноцінність.

Цієї фрази мені напевно було більш ніж достатньо. Це була вичерпна відповідь чому Ніцше таки вбив бога. Принаймні для себе самого. 

Мої фатальні перероздуми перервала поява Едґарда.

- Міс Бейкер, ваше Ґалансьєґо. Прийшов час помирати. Знову.

- Едґарде, коханий. Якби це прикро не звучало, але ти найкращий з усіх чоловіків, з якими мені доводилось зустрічатись. Жаль, що ти мені не трапився за життя. Хоча, ти тут будеш вічність, хехех.

Едґард у своїй звичній манері приємно посміхнувся Мерилін, кивнув мені і перебрав Ніцше на себе, кинувши наче каменем йому в обличчя фразою "О,  пане Фрідріх, це так гарно звучить з Ваших слів, але все ж ви не правий!"

Ніцше, це вспінило до неможливості і він подвоївши азарт, продовжив йому пояснювати, між тим цитуючи цілі уривки із "Так, казав Заратустра". Ще 5 хвилин і вони з Едґардом зникли з наших очей. Залишився тільки я з Мерилін. І хоч досі гамір із залу все ще стояв, переплітаючись зі смородом, який ставав в легенях, від перемішаних на купу парфумів.

- Вийдемо?

- Звісно, - майже як вогник рятівного маяка, я зловив пропозицію міс Бейкер.

Вона взяла келих свого Ґалансьєґо та мовчки підвелась, тільки подивившись на мене своїм втомленим поглядом.

І тут до мене дійшло, що мало не з усіх страшних гріхів і провин, на які ми тільки здатні, найгірше відчуття провини, за бажання бути собою. І Мерилін Монро, мало не найяскравіший цьому приклад. Майже всю свою "зірковість", вона мріяла зректись Монро. А та, як голодна п'явка, присмокталась і пускала свої отруйні коріння, які руйнували її зсередини. І врешті таки зруйнували. І ось кінець мукам її наче настав. Але вона ж тут? Значить, тепер її муки чекають на неї вічно?

Я вийшов на вулицю і мене вдарила холодна ранкова свіжість. Я глянув на годинника, він показував 04:44. Міс Бейкер сперлась об вхідні холодні грати Шпинделя. Вона курила і вдивлялась в порожню вулицю, освічену ліхтарями. 

Вона мовчки простягла мені сигарету. Я не курив. Але, коли тобі пропонує така жінка закурити. Гріх відмовитись. Я взяв сигарету. Підпалив та наповнив легені їдким палючим смогом, які зригнули з себе кашель від такої несподіванки.

- Хех, чоловіки. Готові занапастити навіть душу, тільки, щоб догодити жінці. А потім готові занапастити і саму жінку.

- Як і жінка. Ви ніколи не зупинятеєсь в своїх бажаннях.

- А треба?

- Не знаю. Та іноді легше збожеволіти, ніж вам догодити.

- Можливо. Та все ж я не розумію. Чому вони мене зрадили? Всі. Вони всі хотіли мене. Хотіли так отримати мене. І зрадили так підло. За що?

- Ну бажання "володіти" й бажання "бути належним" різні таки речі.

- Я це знала. І мене це не врятувало. Вірніше тільки вбило.

Міс Бейкер, все ще тримаючи келих жовтої рідини, яку Едґард прозвав Ґалансьєґо, одним ковтком влила в себе все до останньої краплі. І продовжила курити наче  нічого й не було. Тільки міс Бейкер уже померла. А переді мною стояла сексапільна Мерилін Монро, яка пускала бісики, усміхалась найщирішою усмішкою і випромінювала щастя. Доки в цей час її розривало на шматки всередині. Але хто це помічав? Ось за що варто дати Монро оскара. Вона грала себе. Програвала і  все одно грала далі до кінця.

Вона усміхалась і плакала. Потім втрачала зв'язок зі світом, ці млосні очі потрохи закривались і з них скочувались останні гранули сліз. Невідь звідки появився Едґард. Він взяв міс Бейкер на руки і промовивши: "Бідна жінка", поніс її всередину. Я пішов за ним всередину. Мені знову хотілось напитись.

Кінець І розділу