#27

Була майже 2 ночі. Чайник заверещав пронизливим криком, вимагаючи для себе уваги. Я підвівся, і подумки згадав, свою коронну фразу: "Ох, прямо як із людьми", - буде верещати доти, поки ти встанеш і не тицьнеш в нього. А інакше спалить тобі хату до тла, і тебе разом з нею. 

Я підвівся за черговою порцією кави і щоб нарешті заткнути його. А заразом з ним й мою сонливість. На питання чому я, ще досі не сплю, не було конкретної відповіді. В голові крутилось тільки щось накшталт: завтра й так вихідні; сон для слабаків; є ще чим зайнятись, та ще декілька безглуздих причин, чи то нятяків.

І звісно, ще залишалась не розгадана загадка від леді Олесі, у вигляді крафтовго шматка паперу. Він ще досі пахнув її парфумами. В цьому запахові було, щось дивне і мало зрозуміле. Звісно я б міг зіслатись, на свою уже достатню сонливість. І тому мало, що міг втямити, якби не силкувався. Та це відчуття томності і легкого збудження, переслідує мало не від того часу, від тоді коли він до мене потрапив. І раз у раз в голові виникали дивні та відверті сцени з участю Олесі. І або ця панянка знається на алхімії, або мені пора спати. Ну або справді пора завести собі жінку. Бо начебто від часу розлучення минуло мало не півтори років. Ну й звичайно, що колишня виявилась ох і рідкісною сучкою. Не знаю, в який момент ці люди ломаються, і потім все життя йде до сраки. А ти зі скривленою мармизою торочиш собі: "А все так гарно починалось".

Ще одна сцена з нагою Олесею, яка різко увірвалась в мою голову, змусила мене залишити в спокою колишню. Я сьорбнув кави. А вона уже остила як той мрець. Хоча я її щойно заварив. І на це було тільки дві причини. Або я справді пропустив час повз себе. Або десь пахло Мерфі.

І мені наче подобалось почуття гумору юродивого. А наче й ні. Ну здається мені, що за час який дорівнює безкінечності (напевне), можна й краще було навчитись жартувати. На цей раз, мій телефон прокинувся звуком "тиинььь". Я вирішив глянути, хто ж це згадав про мене не злим-тихим словом. А там так й писало "Сатана". І смайлик. Може колись наші стосунки вийдуть на новий рівень, і він почне записувати мені голосові повідомлення, а то й дзвонити.

Часто коли він появлявся, ставало холодно як в холодильнику. А я думав, що в пеклі жарко... Як і завжди майстерно підвів запитально брову на цього "Влада Цепеша". Правда не того, що красунчик Люк Еванс, а справді як Влад Цепеш. Хоча звідки мені було знати, як він виглядає. Ну словом ці стрьомні портрети людей в підручниках історії, котрим уже за 500.

- Може ти б повернув кота до нормального стану, - і майже злющим жестом руки я розсікнув повітря і вказав на кота, який сидів на прямісінькому як струна, хвості. І грав якусь дивну мелодію, на натягнутих вусах.

- Та чого? Нормально, ж грає. Ет вічно тобі не вгодиш..., - за мить, коте повернувся до нас і дрифтуючи на поворотах на шаленій швидкості телепортувався під ліжко. Ще пару таких візитів, і буду вимагати у Мерфі компенсацію за видатки на котячого психіатра. (А насправді сам, до нього ходитиму. Психічно-хворий господар страшніше аніж психічно-хворий кіт).

- Вдруге за сьогодні, мілорд? Щось новеньке. Кави?, та простягнув йому свою остиглу каву.

- Це вже інший день. Ні дякую, ти вже її надпив, а раптом ти заразний.

- Ха-ха, тобі б в стендапери! І цього, таке наче тебе, почали хвилювати час, хвороби чи то я. З чим завітав?

- Я був у 20-х актором театру і хотів зіграти нациста який п'є кров євреїв. А мене за це вигнали, бо їм не було смішно. Що тут так смердить?

- Ну якщо це не ти, тоді не знаю. Бо я, направду сильно сумніваюсь, що там внизу пахне райськими пахощами і ладаном.

- Аааа так це наша спільна знайома? Впізнаю її сморід. І хто тобі сказав, що пекло внизу? От, що буває коли ковиряєшся в носі, на уроках географії.

- Спільна знайома? Звідки ти ..., - але звісно, що мене не слухали і перебили.

- Як пройшов обід? Ти вже запросив її до себе? Правда вона гаряча штучка? Хоча й смердюча.

- А так бачу ігнорувати мене те ж нормально?

- Звичайно.

- Ооо ну так, хто б сумнівався. Раз ти вже появився, то зроби каву знову гарячою!

- Постав чайник і завари собі.

- Ну ти й чортяка, гори в пеклі.

- Оууу та ти прямо містер очевидність.

Йди до біса, подумки послав я біса до біса. Ну добре, хай буде. З цими словами, містер очевидність взяв чайник та почалапав назад на кухню. Увімкнув воду, а з крана почав сипатись лід. Я повернувся в сторону Мерфі, щоб запевнити себе, що він таки знущається з мене, а він у цей момент, сьорбав мою каву, від якої ж сам відмовився. Питання відпало само собою. Тому зітхаючи, я продовжив набирати в чайник снігу та льоду, який тепер сильніше тхнув хлоркою.

- Ти бачу теж, отримав запрошення. Цікаво-цікаво. Я сам подумував тебе запросити, але думав, твоя тендітна психіка навряд, чи буде до такого готова. Але бачу, панна Олеся, часу не гає. Або я просто тебе не дооцінюю?

- Щоо відбувається? Яке в дідька запрошення? 

Він взяв Олесин клапоть паперу, та підпалив його, і залишив його догорати прямо отак на столі. І в цей же момент сам вивітрився, як завжди по-англійськи з французькими нотками. А і сморід зник також. Власниця - вередлива стара, яка була ще гірша диявола, здере з мене шкіру, витрахає мій мозок і згвалтує мій гаманець за цей стіл.

Я підійшов ближче. На столі лежав матовий чорний конвертик. А в середині була така ж чорна листівка на якій золотими буквами було вигравіяно: "Запрошення; час: 03:21, південний бульвар, 21". А нижче більш дрібнішими: "Дійсний до 32 жовтня 1894 року". 

- Що зааа? А то нічого, що на дворі вересень 2019-го? А запрошення куди? На що? Для чого?

Резюмуючи в себе голові: Мерфі в мене був двічі. Це не було нормальним. Хоча з таким життям, і такими гостями, я б давно вже мав забути про те, що нормально, а що ні. Моя колега якимось чином пов'язана із Мерфі та пеклом. І мене більше цікавило яким чином, і з якої вона сторони. Далі тепер, не тільки я щось від неї хотів, але й вона від мене. Мене лякало тільке те, що я більше хотів її. Просто як звичайну смертну жінку. І не те щоб, я надто до цього знав її добре. Але тепер і гадки не мав хто вона. Чи що? І в надії, на те, що я можу отримати якісь відповіді на питання, мені треба було піти кудась, куда вона мене запросила, не маючи ні найменшого розуміння куди і на що я йду. Що ж розклад виглядає на рідкість препаскудний. Але й чому б і ні. Мене за сьогодні відвідав Сатана. Двічі. Що може ще статись незрозумілого? (Та все підряд).

То вже була за двадцять третьої, в мене було близько сорока хвилин, щоб зібратись і дістатись пункту призначення. Але розуміння як одягатись теж не було, бо я досі не знав куди я йду. Може голяка пійду? Універсальний прикид на всі випадки життя. Але потім я все ж згадав, що я чоловік. Тому не довго думаючи дістав костюм "офісного планктону" і як писали класики: "пішов на зустріч з невідомим".