#17 - Чикаго

Привіт, друзі, з вами В’ячеслав Ільїн у подкасті “Містер Мюзикл”. Сьогоднішній мюзикл має дивну і водночас дивовижну долю. Дякуючи неоднозначній репутації. Його зрозуміли тільки з другої спроби - з різницею у двадцять років. Другий шанс приніс постановці не просто світову славу. А статус найвитривалішого американського мюзиклу в історії Бродвею. За цим показником у компанії світових постановок вище тільки “Привид опери”.  

Все це - про “Чикаго”. З часів “Тригрошової опери” Курта Вайля і Бертольда Брехта не було такого жорстокого сатиричного мюзикла. Про те, як шоу-бізнес і ЗМІ роблять зі злочинців суперзірок – а сам злочин привабливим. Гламур і бравура. Шик, шок, чпок.  

Так, “Чикаго” - з його похабними діалогами, бурлескними танцями, вбивствами і трансвеститом на сцені - робився, щоб шокувати, а не подобатись. Вже з першої фрази конферансьє: “Пані та панове! Зараз ви побачите історію про вбивство, жадібність, корупцію, насильство, експлуатацію, розпусту та зраду. Загалом, про всі ті речі, які є такими дорогими нашому серцю!”

Іронічно-цинічний конферансьє - як у мюзиклі “Кабаре”. Нічого дивного: у “Чикаго” і “Кабаре” один і той же сценічний батько - Боб Фосс.  

Розповідають, що під час перших демонстрацій вистави “Чикаго” Боб крізь лаштунки спостерігав за реакцією публіки. Якщо глядачі радісно сміялися та аплодували, він сердився й вигукував: "Вони нічого не зрозуміли!" Коли ж хтось у гніві йшов, зі словами: “Яка гидота!” — Боб широко посміхався. Критики тоді прозвали Фосса "Босхом від мюзиклу" - і то був зовсім не комплімент. 

1975 рік. Режисер і хореограф Боб Фосс зібрав акторський склад для мюзиклу “Чикаго”, і в перший же тиждень репетицій його терміново доставили до лікарні через біль у грудях. Виявилось: у Боба ледь не стався серцевий напад. Була потрібна операція на відкритому серці - тоді це проходило не так часто, як зараз. Продюсери вирішили перенести шоу. Дивом їм вдалося зберегти акторський склад, поки Фосс не повернувся до роботи. 

Смак Боба завжди тяжів до темної сторони  - поет-лібретист “Кабаре” Фред Ебб називав його “Князем темряви”. Але тепер ця сторона стала ще темнішою. До операції на відкритому серці темрява була карикатурою. Але Фосс побачив смерть, і це змінило його. Це змінило мюзикл “Чикаго”.

Події мюзиклу відбуваються в 20-ті роки 20-го століття. Та от що цікаво: це реальні події, і в кожного персонажа є свій прототип.

Справа Б’юли Мей Еннан дуже схожа на історію Роксі в “Чикаго”. Б’юла була джазовою співачкою. Поки чоловік, Алберт, працював у гаражі, вона розважалася з коханцем. І застрелила його, коли той вирішив піти. Як і в мюзиклі, історія Б'юли постійно змінювалася. Спочатку: коханець кидав її, і вона вбила його зі злості. В заключній версії, вже на суді: вона сказала коханцю, що вагітна, вони посварилися, все вийшло з-під контролю, і обоє потягнулись до пістолета, який чомусь лежав на ліжку.

Алберт Еннан протягом усього суду щосили підтримував дружину і навіть зняв зі свого банківського рахунку всі гроші - щоб найняти їй найкращих адвокатів. Проте, наступного дня, після того, як у суді їй винесли виправдувальний вирок, Б'юла Еннан заявила, що йде від чоловіка, тому що він - "такий повільний".

Прототип Велми, актриса вар'єте Белва Гертнер, прославилася не як співачка, а як убивця. Її коханця Волтера знайшли застреленим у машині з пляшкою джина та пістолетом поруч. Саму дівчину заарештували, виявивши плями крові. Які та намагалася змити...

У Біллі Флінта теж був прототип - В. В. О’Браєн, відомий чиказький адвокат, який захищав на суді Б'юлу Еннан. Побачивши себе на сцені, О'Браєн назвав п'єсу “Чикаго” найкращою театральною сатирою в історії Америки.

Судові процеси в Чикаго 20-х нагадували шоу-бізнес, де були свої імпресаріо, сцена, система зірок і навіть власні оглядачі - в місцевій пресі. 

Так ось, 11 березня 1924 року в газеті “Chicago Tribune” репортерка Морін Даллас Воткінс розповіла про актрису вар'єте, яка вбила свого коханця. А 3 квітня того ж року з'явився її новий допис - про жінку, яка застрелила бойфренда. Обидві злочинниці примудрилися уникнути покарання - дякуючи вертким адвокатам.

Обидві у статтях Воткінс грайливо іменувалися "Jazz babies" - яких зіпсували чоловіки та алкоголь. Неймовірний ажіотаж навколо цих судових процесів зробив газетну колонку Воткінс найпопулярнішою в газеті. 

Трохи пізніше колишня репортерка вирушила вивчати драму до Єльського університету. І саме там, в якості класного завдання на курсі знаменитого професора Джорджа Бейкера, написала п'єсу про скандально популярних жінок-убивць. Яку спочатку назвала “Хоробра Маленька Жінка”, далі “Чикаго, або Грай По-Чесному”, а потім  скоротила назву просто до “Чикаго”. 

Викладач богослов'я Єльського Університету назвав роботу Воткінс “аморальною і блюзнірською”. Проте був змушений визнати: в ній досить точно втілені звичаї часу. Морін не тільки отримала за свою роботу найвищий бал на курсі: 30 грудня 1926-го року п'єса “Чикаго” відкрилася на Бродвеї (і витримала 182 вистави поспіль).

Вже за рік Сесіл Б. Де Мілль продюсував версію німого фільму "Чикаго". В 1942-му його перезняли як "Роксі Харт" - із Джинджер Роджерс у головній ролі та суттєво переробленим сюжетом. Десятиліттям пізніше актриса й танцівниця Гвен Вердон побачила фільм по телебаченню і подумала, що з нього вийде чудовий мюзикл. 

Вона переконала свого чоловіка, режисера-хореографа взятися за справу. Її чоловіком був Боб Фосс. Пощастило, - скажете ви. Не зовсім. Морін Даллас Воткінс відмовилася передавати авторські права на постановку: бо змінила своє ставлення до п'єси і тепер вважала її аморальною. Лише після смерті авторки від раку легенів у 1969 році, Вердон нарешті отримала права на “Чикаго”. Де вона зіграла Роксі.

Бобу не довелося шукати авторів для нового мюзиклу - він звернувся до тандему сонграйтерів Джон Кандер - Фред Ебб, із якими працював над кіноверсією “Кабаре”. Еббу належала ідея розповісти історію мовою водевілю - щоб не лише відтворити епоху, але й втілити метафору шоу-бізнесу як життя. Метафору, якою Фосс був буквально одержимий.   

Боб казав: гаразд, вам досить довго брехали – ми відсунемо завісу і дамо побачити, що насправді відбувається. “Чикаго” виявляє, що світ брехливих адвокатів і людей, які жадають насильства - страшний так само, як і злочини.  

Водевіль - різновид вар'єте - надзвичайно популярний у Америці 20-х років минулого століття. Водевіль взяв усе з популярних розваг і вмістив  в одну, абсолютно нову форму. Поряд зі співаками, танцюристами та коміками, тут виступали артисти оригінального жанру - акробати, силачі, дресирувальники, ілюзіоністи. Недаремно "Чикаго" має підзаголовок - "музичний водевіль".  Кожна пісня оголошується як окремий номер і фактично коментує події, а не є частиною сюжету (аналогічний прийом використаний у мюзиклі “Кабаре”). 

Фосс чудово знав водевіль. Люди, у яких він навчався, були ветеранами водевілю. Він сам танцював старі водевільні номери. І, мабуть, підліткові роки в тих бурлескних домах породили в нього глибоку недовіру до шоу-бізнесу. Він ненавидів його навіть тоді, коли поклонявся його святиням.  

Звісно, не обійду увагою найпопулярніший номер мюзикла - “Тюремне танго”. Історію шести різних жінок, які пояснюють, за що потрапили до в'язниці, і чому їхні нині покійні близькі люди, як то кажуть, "самі напросилися". Кожна жінка не почувається вбивцею - і кожна протягом пісні впізнається за допомогою фірмового слова: 

"Pop! Six! Squish! Uh-uh! Cicero! Lipschitz!

Поет-лібретист Фред Ебб згадував: було дуже важко написати Cell Block Tango. Це не стільки пісня, скільки музична сцена. Кожна з шести історій мала бути цікавою, а також змістовною. Не була задовгою і не ризикувала стати нудною. 

Вистава ламає четверту стіну та безпосередньо звертається до аудиторії - публіка фактично стає частиною шоу (як це було в “Кабаре”). Насправді, чим більше ми насолоджуємося шоу, чим більше нам подобаються Велма, Роксі та інші “веселі вбивці” у в’язниці, тим більше ми підтверджуємо суть вистави. 

Хоча Фосс завжди казав, що “Чикаго” - його реакція на Вотергейт, зараз цей мюзикл, мабуть, актуальніший, ніж будь-коли. ЗМІ продовжують робити злочинців знаменитостями. Те, що в 70-ті здавалося похмурою сатирою, тепер стало частиною повсякденного життя. Судовий процес у справі спортсмена О. Джей Сімпсона (наймедійніший в історії США) або, скажімо, скандальна історія Моніки Левінські є підтвердженням цього. Завдяки телебаченню та пресі вони увійшли до кожного будинку і перетворилися на захоплююче reality show. 

Все це буде потім. А за першої постановки мюзикл “Чикаго” здавався кричущим порушенням всіх правил. Справа йшла до публічного скандалу, і тільки втручання продюсерів, які змусили Боба повністю переробити фінал, призвело до того, що спектакль все ж таки можна було показати бродвейській публіці. Причому рецензії він тоді отримав найнеоднозначніші, а з десяти номінацій на премію “Тоні” не виграв жодної – унікальний випадок у кар'єрі Фосса (усі премії дістались іншому мюзиклу - “Кордебалет”).

Що не завадило спектаклю "Чикаго" стати касовим хітом та йти на Бродвеї три роки. Звичайні глядачі виявилися розумнішими за інтелектуалів.

Через 898 вистав на Бродвеї та 600 показів на Вест-Енді шоу було закрито і, можливо, залишилося б одним із багатьох недооцінених мюзиклів. Якби не відновлення в 1996 році.  

Волтер Боббі та Енн Рінкінг запропонували шоу в чистому вигляді - без натяку на іронію, надавши публіці самій шукати приховані смисли та алюзії. Цей “Чикаго”, на відміну від попередника, удостоївся шести премій “Тоні” і “Греммі” за найкращий альбом. 

Мюзикл переклали 25-ма мовами. Було зіграно понад 15 тисяч вистав по всьому світу, мюзикл побачили понад 17 мільйонів глядачів.

Кількість тих, хто полюбив “Чикаго” значно збільшилася - по виході голлівудської екранізації, за участю Річарда Гіра, Рене Зелвеггер і Кетрін Зета-Джонс. Про фільм "Чикаго" розповім у окремому огляді - на телеграм-каналі подкасту.

Цей епізод можна почути на Spotify, Apple, Google подкастах, Deezer, TuneIn, Megogo, Rephonic, Goodpods, Podcast Republic, Сhartable та багатьох інших платформах, також на каналах “Містер Мюзикл” у YouTube і Телеграм. Приєднуйтесь, ставте лайки, підписуйтесь, коментуйте - ваша підтримка є важливою для нас.