#13

Шпиндель зустрів мене звичним дзвоном котрогось з годиннкиів. Годі було вгадати, котрий саме з них оце так в наглу порушував твій спокій. Я кивнув офіціанту на його привітання, а сам сканував усі столики щоб знайти Олесю. Я вловлював її різкий запах парфумів, а значить вона вона була тут. Комок підступив до горла. Я на всяк випадок прервірив кінцівки на залишки синдрому Туретта. Зловив на собі дивний погляд офіціанта. І завернув в одну із зал, але там Олесі не було, значить сто відсотків вона була в іншій. Але на диво її і там не було. Можливо у вбиральній. З роздумів мене вирвав офіціант.

- Я перепрошую, Ви когось шукаєте, я можу допомогти?

- Нууу... Я тут жінку шукаю... Вона тут часто обідає, здається... Ми мали зустрітись, - далі добрехав вже я.

- Вона десь пішла хвилин 20-30 тому.

Зараза. А як вона пройшла повз мене, і я навіть її не помітив?

- А вас часом, не Андрій звати?

Я спочатку не зрозумів цього питання, потім хотів оглянутись, чи то точно до мене, а потім невпевнено кивнув. А мої очі полізли на лоба, і якби не очниці черепа, полізли б й далі напевне. Здається я навіть і рота роззявив. В голові одразу кулеметною чергою пролетіли мільярди думок. Звідки вона знає, що я прийду? Вона знає, що я за нею слідкував? Телепень, ти півроку за нею зиркав, вона ж не сліпа щоб не помітити. Все - це тепер остаточно провал. Придурка шматок. Ідіот. Я зараз прийду в офіс, вона зловить мене на кухні і скаже відстати та перестати просмалювати її поглядом.

- Мене просили передати Вам ось це, - і вручив мені шматок крафтового паперу. Складений в четверо, не акуратно відірваний. Такий зазвичай подають в Шпинделі перед видачею замовлення. 

Я подякував та глянув на це крафтове послання. Ясно, ніхто мене на кухні ловити не буде. Все більш прозаїчніше. Тут точно написано чорним по крафтовому: "Відвали!". На годиннику була 14:14. Я ще мав півгодини часу. Замовив подвійне еспрессо, щоб хоч якось втамувати свої шаради до 6 ранку. Ситуація була максимально ідіотською. Я сидів і дивився на складений папір, як сапер який боїться відкривати бо рване, але мусить, бо тоді точно рване. Коли принесли еспрессо, я одразу одним ковтком закинув його в себе. Взяв записку та розгорнув її. "Та бл... що за?!...", майже в голос мало не матюкнувся на всю залу. На папірчику не було нічого. Абсолютно. Що за ідіотський прикол. Я недовірливо зиркнув на офіціанта, може вони десь оригінал запроторили, і тоді просто відірвали ще один, і ним же мене одарували? Маячня якась. Чи може вона хотіла щось написати і оце все, що вона придумала? Та ну, теж дурня. В стані розгубленої розлюченості, чи якогось схожого стану я глянув на пропозиції Шпинделя для гостей, що стояли песеред стола. І не те щоб я його читав, але мозок зрадницьки встиг вловити слово "пиво". Далі все відбувалось блискавично і як відлагоджена схема п'янства та марнотраства. Пиво, зіграйте, автомат, виграйте ще. Щоб був цей проклятий автомат, коли дав мені виграти. В наступні 15 хвилин, я зарядив в себе півтори літри шпинделівського пива, не якоїсь там мочі з котроїсь "наливайки". А таки добротного елю.

В цілому я вважав легальним привід напитись. Надто багато сталось за день, щоб далі зберігати тверезість. До мене зранку завітав сатана, власною персоною. Спитав, що я хочу робити після смерті і змився по-англійськи. Ну добре, сатані напевне можна. Потім я облив кавою колегу, облапав її. Мене чуть не зґвалтував начальник, а зробив ще гірше. Бо з цим кар'єрним "злетом" мене точно тепер відтопирять. І нічого доброго за цим всім не стоїть. І на кінець мене "кинула" Олеся, і навіть не сказала про це. І все, що в мене є, це крафтова есемеска та півтори літри пива в собі, які просяться на волю. 

Сп'янівши вже достатньо, я повеселішав. "Не все так і погано, як здається", весело бовтаючись, говорило в мені пиво. Розрахувавшись, я понісся на роботу. 

Щось мені підказувало, що ввесь "цирк" за сьогодні тільки починався. На щастя для мене, і на ще більше щастя Олесі, її в офісі не було, і до кінця робочого дня вона так і не появилась. Я з усієї сили призимлився в крісло. Мене ще чекали 4 години томної роботи. Помимо звичайних і нецікавих: "цю циферку сюди, а цю циферку сюди", та згодом звичних просвітленнь через власну неуважність "ах ти ж падло жирне, я не там циферки ставлю". Я потрохи метикував як збільшувати об'єм постачання. Зрозумів, що мені треба буде провести не одну консультацію з вередливою бухгалтеркою Ольгою Миколаївною, яка то й знає, виносити мозок всьому, що здатне говорити та її слухати. Потім вже в мені прокинулась задатки підступного Мерфі. І я швиденько придумав як під шумок розширення фірми, позбутись цієї стерви з її словесним проносом. А натомість взяти якусь гарну та молоденьку. А краще дві. Може тоді Олеся почне ревнувати, і зрозуміє, що вона втратила. 

Потім вже до кінця робочого дня ввесь ентузіазм, разом і алкоголем вивітрився. До мене дійшло, що за цим "збільшенням постачання" був офіційний кінець моїй робочій рутині. Пошук нових складів, біганина за орендарями, суборендарями, підрядниками, субпідрядниками, і ще всякими подібним мені людьми, які клали на ту роботу. Час від часу, я ще поглядав на записку, обертав її туди сюди. Ставив на екран, щоб побачити щось, що можливо тільки просвічується. Але нічого. Згодом згадав сцену, з Гаррі Поттером, де він взяв снітч в рот, щоб той дав підказку. Ледве втримавсь, щоб не почати жувати папір. Сам придумав жарт, сам з нього й посміявся. 

По дорозі додому, я ще приймав рішення, наскільки мені лінь готувати самому собі. За лічені секунди мозок назбирав достатньо аргументів проти готування на користь ліні. І вже за 15 хвилин, я "вечеряв" паніні в скверику Міцкевича. Дивився на його вічний погляд спрямований на захід. І завжди йому нагадував, що я знаю хто він насправді. Я дістав записку Олесі, щоб викинути її в смітник, разом з непотрібними серветками. Я розклав уже помнтий мною папір і завмер. Я відчув як майже по всьо тілу волосся стало дибки, що між ними спокійно могли бігати мурашки по тілу. До слова, по відчуттям, по мені цілий табун пробігся. На папірці чітко виднівся надпис, написаний схоже чорнилом: "Тут 321"...

- Ні ну це вже вазагалі не смішно! В які такі ігри ти вирішила зі мною гратись? Що значить твоє "Тут 321"? Невже не можна бути нормальною жінкою, і просто написати мені десь в інстаграмі про зустріч. Або ж послати мене під три чорти, якщо на те пішло. Я звичайний смертний тупий чоловік який нічорта не розуміє цих жіночих загадок. От від слова зовсім, - та Міцкевич, звісно мене вислухав, та навіть і не повернув оком в мою сторону. А просто німим бронзовим поглядом спостерігав як сонце плавно котилось до горизонту. Я піднявся з лавки та пішов додому.

Як тільки я ступив на поріг квартири, котяндра одразу кинулась в ноги. Уласливо почав нявкати, тертись об мої чорні штани, які звісно мені прийдеться відтирати від його білосніжної шерсті.

- Слухай, я серйозно тобі кажу. Тобі пора вже самому знайти роботу і почати заробляти собі на корм. Ти уже дорослий. Всі коти вже в твоєму віці працюють та тиняються по кішкам. А ти ще досі сидиш в мене на шиї.

І все, що я почув у відповідь на мій серйозний монолог, це його "Няв". Що означало "Їсти". Іноді мені здається, що ввесь його словниковий запас і складається тільки з цього слова. 

Я погодував свого коханого Біляшика. Згодом нагодував й себе. Уже майже за звичкою вбив на ютюбі український шедевр меланхолії - April Rain. Дістав півтора тисячну книгу про Ніцше та продовжив знайомитись з генієм самоперевершення. Я завжди захоплювався, як іноді люди в історії бувають самовіддані своїй справі. Я ж бо буваю іноді настільки лінивим, що мені неохота прибрати в квартирі цілий тиждень, а то й два. Ну гаразд з Ніцше було те ж саме. Та вже на схилі літ він погано бачив, та все одно вперто продувжував писати попри заборону лікаря. А в цей же час один із близьких друзів Фріца (так його називати матір), Ріхард Ваґнер, той самий Ваґнер, що композитор, підказував офтальмологу Фріца, що причина його сліпоти лежить в гейських вподобаннях. Офтальмолог чемно прислухався до обізнаного композитора, та порадив Ніцше "впорядкувати" сексуальне життя. Ніцше теж чемно послухався першого, і став частим гостем місцевих борделів. Та цікаво те, що на одному з імпозантних вечорів властивих тому часу, Ніцше познайомився з Матильдою Трампедах. А через якийсь час в листі запропонував їй вийти за нього. Прислав таку собі записку, мовляв, ось він я, чоловік, чи будеш ти будеш моєю?

"... Моя фройляйн, зібравши всю мою дерзновенність у серці, щоб не пропасти від страху перед питанням, яке зараз же поставлю, я запитую: чи вийдете за мене? Я люблю Вас і маю відчуття, ніби Ви вже належите мені..."

Матильда Трампедах, звісно його послала під три чорти, і звісно послала ввічливо, теж поштою, як і личить дамі. Я ж знову дістав записку від Олесі. Вона знову була пустою, і дивилась на мене крафтовою німотою, нагадуючи що ще декілька годин тому тут було написано щось важливе, і ніяким боком мені не зрозуміле. Я ліниво взявся за чоло і покачав головою, надіючись що від такого колисання, мозок зможе видати якусь розумну думку. Так і сталось. Мозок запропонувати піти спати. І я не міг з ним не погодитись.

Далі буде...