Без назви

Ознакою хорошої гри є непомічання того, що людина навпроти вас – мертва, а отже, я поганий гравець. Настільки поганий, що взмозі відчути запах, підняти очі - опусти очі, я зголоднів, а він не зник. Капці, резина, запах, руки, слина, нагорода за поразку, ні, гордий, за перемогу.

Бавлюся, де мій азарт, де моя компанія, де моє правило? Все зруйновано, голод, макарони, я забув про те, що намагався забути, хтось з'їв мою ягоду й залишив лише хвостик, який же милий хвостик, залишся зі мною, ти мені до серця близький.

Показалося тіло горизонтове, дограти не можу, його бачу, а на ньому труп, а над трупом сонце, вечоріє [дивно, світало ]. До вподоби? Так, рука в кишені, тут мій ніжний, тут мій барвистий. Рука не в кишені, вона пуста, переді мною мертвий.

У нього трохи завеликий живіт, ось я вже не можу розгледіти барвистий, у нього біла сорочка, формальні штані, ось я вже не можу відчути ніжного.

Я промочив ноги, тут усюди вода, пливу назад, дивлюся в себе [в нього]. Можу сподіватися на повернення? Ні, я дивлюся вперед і йду назад, прийдешнє б'є мене об спину і я бачу предмети, химерні образи, що мали б бути предметами, вони пливуть до сонця, а я від нього. Чим дужче я хочу вхопити їх поглядом, чим важче мені їх відпустити, тим химернішими вони стають, вмирають, перероджуються. Мій дім це вода, міражі, прах, захід, скільки всього дорогого пливе на зустріч моєму тілу з пузом, воно спить, лежить на спині й мімікрує під гору. Як болить моя спина від цього незаслуженого, безвихідного побиття, як болять мої очі від безсилля утримати мої кохані хвостики, мої нестабільні силуети.

Щось дуже рідне врізалося, треба дістати карти, я зіграю, я опущу очі, нарешті! Мить, резини немає, мить, карти розкладені, компанія знайдена, правило віднайдене. Пливу! Куди?

На що дивлюся?

[На воду].

Гнітучий пейзаж, пародія, дивлюся на себе, до сонця пливу, прах оминаю ніби острів. Карт немає, кишеня пуста, пливе між інших, потворний як інші, бажаний як ніхто. Мене тисячі, множуся й множуся, котрий – я?

Це абсурдна рекурсія, безкінечний караван, що уходить вдалину, постій, дай лише одного!

Лише в орієнтирі можу знаходити красу, лише завдяки ньому бачу куди пливуть мої страждальці, лише завдяки цьому сморіду ще можу продовжувати свою ходу, але як труп зрушить, попливе, то йти назад у мене не буде сил.

 «Смерть це не та проблема котру треба вирішувати, це те єдине, що зберігає нас від остаточної загибелі» - дешевою ручкою написано на його животі від грудей до паху.

Я дозволив собі маленький вандалізм.

Прогулянка

Незрозуміло хто наважився друкувати настільки дрібним шрифтом на брошурах, я не готовий сприймати незграбні слогани розміром з есе.

Благо моя нова подруга може мене втішити, можливо вона навіть почитає мені вголос цей невдалий експеримент, у неї завжди є час. Кумедно спостерігати за тим, як нашу пару постійно намагаються обігнати, як ввічливо залишають позаду. Сьогодні перший раз, як я пройшовся повільно, і мені сподобалось, ми познайомилися.

Я уповільнився настільки, що ледве не загинув, і мені сподобалося. У мене травма ноги і я живу в готелі Дніпропетровськ, перше з останнім не пов’язано, хоча могло б здаватися таким. Наша зустріч відбулося на сходах, вона зісковзнула тоді, коли я вже був на підлозі. Ні, вона не припала своїм тілом до мого, не доторкнулася власними губами моїх.

Це було б надто вульгарно навіть для другосортної мелодрами, ми тримаємо дистанцію хоча і йдемо нога в ногу. Ні, йдемо це не те слово, що могло б описати наші відносини, ми скоріше пливемо в часі, я дозволяю їй бути травмованою доти, доки вона дозволяє мені не знаходитися у вільному падінні зустрічаючи все новішу бетонну підлогу бездонного хмарочосу. Просто щастя, що поруч з’явилися вони, сходи, а потім вона, нога, а тут я, знаходжуся між поверхами, просто щастя.