111

1. Лірика Рильського
2. Книжки лірики: "Синя далечінь" (1922), "Крізь бурю й сніг" (1925), "Під осінніми зорями" (друга редакція 1926), "Тринадцята весна" (1926), "Де сходяться дороги" (1929), "Гомін і відгомін" (1929) – це певний хід на вершини майстерства, дозрівання таланту і його власного стилю. Так само поеми "Чумаки" (1924), "Крізь бурю й сніг" (1925), "Сіно" (1927), "Кінь" (1927). Поема "Марина", що хронологічно потрапила на фатальну прірву Розстріляного Відродження, вже зіпсована соціологічним диктатизмом. А написана в час війни "Мандрівка в молодість" хоч і має в собі ознаки відлиги, але нема в ній напруги і сили поем 20-х років.
3. Перше, що вражає в ліриці Рильського, – це багатство її мотивів. До традиційних мотивів української поезії Рильський додав запас мотивів поезії античної і західноєвропейської. Плюс нові мотиви, зроджені українською революцією і відродженням 1917–29 років. З цього боку лірику Рильського можна назвати многозначним пророчим звітом про життя, як воно відбилось у душі цього життєлюба. Від бурлескних мотивів Котляревського до "строф залізних" вісниківців, як ось у вірші "Неопалима купина", де встає державний образ Володимира Великого. Від багатства напруженого життя птиць і звірів і миротворного українського краєвиду – до літературних і філософських ремінісценцій, до ясних і темно-бурливих глибин людської душі, до всіх епох людства...
4. Муза Рильського позначена надзвичайною відзивчивістю, а його поетичне мислення – великою здібністю до асоціацій. Ці дві прикмети прислужилися до запису його творчих мотивів. Шлях його поетичної інтуїції і мислення здебільша індуктивний, від часткового до загального. На цьому шляху з'являється в ньому, крім тонкого обсерватора, також філософ
5. Серед ліричних мотивів Рильського зустрічаємо багато взятих із світової літератури та історії. Спокійний Гомер з його неспокійними героями, тонкий майстер словесної гравюри Ередія, модерністичні повстанці проти класичної естетики і етики Бодлер, подекуди Ніцше. Барокково всеохопний Шекспір, а далі Шотландія із романів Вальтера Скотта, сонячний Прованс, паризький парнас, літературні капітани семи океанів та інші кругосвітні мандрівки у всі часи й епохи, мандрівки в кріслі
6. У ліриці Рильського досконало втілився мотив туги за великою землею як за великими культурами людства, що позначені видатними людьми. Це непереможне бажання розбити віковий провінціалізм та штучну ізоляцію своєї країни і включитися в Європу, у велику культуру людства. Перша повноцінна книга лірики Рильського "Синя далечінь" розчинила навстіж браму, і перед українським читачем Олесевих творів відкрився культурно-історичний краєвид Окциденту з профілем його творця: лицаря, авантюрника, поета, відкривача і будівничого світу. "Синя далечінь" з її ароматом, мотивами і філігранністю форми заражала молоду людину 20-х років тугою за досконалістю і енергійною чіткістю культури.
7. Поетична асиміляція Західної Європи означала європеїзацію України, про яку мріяв Пантелеймон Куліш, почавши її перекладами західних поетів і оригінальними віршами в західних поетичних формах. Рильський у цьому ділі вивершував подвиг Куліша.
8. Мало місця, щоб зупинятися на таких групах ліричних мотивів Рильського, як еротична лірика (тонка і шляхетна у нього), любов взагалі, природа, а особливо людина з незбагненними відмінами її переживань і вдачі. Він усі речі міряв мірилом краси і любові – і тому рідко помилявся.
9. Хочу тільки згадати мотив українського відродження, почуття телюричного здвигу української сили відродження, кинутого Рильським на тло не весни, а зими. Але, власне, тут Рильський відчув потребу нового стилю і нових більших форм – поеми.
10. Рильський дебютував у неоромантичному стилі Олеся. Другим його щаблем був символізм, який захоплював його у творах Бодлера, Рембо, Маллярме і Верлена, а також Блока і Анненського. Від романтизму і символізму та від української народної пісні взяв Рильський увагу до музикальної основи поезії. Відціля навіть його сонети і октави звучать часом, як пісня. Він також знав інші, модерністичні, ізми його часу – акмеїзм, футуризм. Але не пішов тим шляхом, а звернув – під впливом і Франка, і символістів – до французьких парнасців. Завдяки цьому поворотові українська поезія догнала західноєвропейську в вироблених віками й тисячоліттями формах вірша. Терцина, октава, сонет, різні метричні ходи – від гексаметра і ямба до верлібру – все це в Рильського дало нове звучання українському слову і само зазвучало в нашому слові по-новому. В європейській поезії сонет вироблявся сімсот років, неначе реалізуючи вічну тугу людини за досконалістю. І, може, саме тому Рильський вибрав сонет та дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням із провінціалізму, за "великою землею" культури.
11. У 1925 році Микола Зеров міг уже говорити про риси "неоклясичного" стилю Рильського того часу; із цих рис Зеров назвав такі: зрівноваженість і прозорість форми, кляризм, чіткий епітет, міцна логічна побудова і строга течія мислі, поєднання безпосередності з філігранністю, афористичність. Але вже тоді Зеров помітив у Рильського зовсім нові стильові первні – необароккові. Зеров пише про ці риси поета: "...то розіллється в віршованих рядках капризним потоком майже розмовної синтакси Міцкєвіча ("Човен"), то візьме мотив Франка і до непізнання здекорує і розбарочить строгу архітектурність його монументальних мас ("Мандрівники")".
12. .........
13. Феномен доби
14. Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.
15.  
16. Доля Тичини воістину трагічна.
17.  
18. В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.
19.  
20. Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.
21.  
22. В умовах наступу сталінізму на всьому фронті поет заховався од світу, од народу в гумовій в'язниці офіційної слави, заплативши за неї живою смертю. Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню.
23.  
24. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити.
25.  
26. У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.
27.  
28. Хто ж єси, Тичино?
29.  
30. Без сумніву, геніальний поет. І — геніальний блазень. Живіший од живих і мертвіший мертвих.
31.  
32. Його трагедія відбила трагедію його рідного народу. І вже тому він є часткою історії свого народу ("бо те, що всім народом пережито,— воно святе, його ти поважай").
33.  
34. Двадцяте століття заправило від митця такого характеру, який здатен витримувати і понадлюдські перевантаження. Тичина такого характеру не мав. Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку. І тому помер живцем, десь за десятьма замками своєї прихованої надії, сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя.
35.  
36. Фізична смерть прийшла до нього пізніше. Його не стало 16 вересня 1967 року. Відтоді з поета спав обов'язок — ховатися од життя. Певен, що перед смертю він відчув, чим була для нього мало не сорокарічна роль. Видно, поет був близький до розуміння як режисури, так і сценарію, як і своєї ролі в цій трагікомічній виставі.