111

33

коли зно́ву здається

маяк твій погас

і вже знаку не буде

й ніщо не складеться

хтось вимовить слово

чи кине його випадково

у простір

між люди

і раптом прозріння

проріже тебе ніби ніж

аж до крові

чи ніби

проміння

проникне

в якому стоїш

повсякчас

тільки зараз - свідомо

й подібно до риби

в воді

допливаєш додому

між власних слідів

від любові

і злості

пливеш

все ж додому уже

а не в гості

бо зараз тобі безперечно відомо

що мусиш плисти

у посуху і зливу

а все ще можливо

раптово

і зникне

та в тебе є ти

є проміння

і є твоє слово

є слово-прозріння

і саме воно

тебе тут береже

й не пускає на дно

попри втому

й тримає при силі

ще навіть тоді

коли можна було

опустити вже руки

тож ти його теж

бережи як зіниченьку ока

або як весло

чи броню

аж допоки ще будеш на хвилі

між віри й науки

води і вогню

між землі і між неба

допоки воно не розтане

і поки не стане

глибоко

в воді

по якій ти пливеш

знов до себе

додому