1/?

Три роки тому

Випускники радісно усміхаються одне одному зі сльозами в очах. Батьки гордо спостерігають за дітьми, що зовсім скоро підуть назустріч дорослому життю.

Я відчуваю неабияке хвилююче відчуття адреналіну в крові, що мішається з ваганням і страхом. Глибоко дихаю, збираючи всю сміливість у кулак. Це останній день. Іншої можливості не буде.

Очима шукаю потрібну постать серед натовпу підлітків, емоції яких виходять за край, піднімаючи галас. Завмираю. Хьонджін стоїть осторонь інших, розмовляючи з батьками та незнайомими мені людьми.

Підбігаю до хлопця, тягнучи його за рукав піджака.

– Джінні, можна тебе на кілька слів? – кажу з усмішкою, звертаючи на себе увагу.

– Так, зачекай секунду. – він кланяється перед співрозмовниками та йде зі мною під руку в бік дерев на території школи.

– Там такий хаос, – коментую людей, що купчаться під школою після святкової лінійки.

– Згоден. – киває Хван. – Але ми це заслужили. Це все для нас. Вітаю з випуском, Т/і.

Він приобіймає мене одною рукою за плече, і ми йдемо до найближчої лавочки. Усередині стає тепло, але водночас з'являється острах, наче скоро це тепло зникне.

– Що плануєш робити далі? – із щирою цікавістю питає Хьон.

– Думаю розвинути мамин малий бізнес, тільки вже під своїм іменем. Зміню концепт, запишуся на курси. Можливо, заочно кудись поступлю. – розповідаю я. – У мене вже є круті ідеї.

– Це чудово. – усміхається хлопець.

Я мну в руках край спідниці, знаходячи цей момент тим самим. Пора.

– Джінні, – ковтаю. – Це не все, що входить у мої плани.

– Слухаю.

– Ти мені подобаєшся. – підводжу на нього погляд. – Не тільки в плані хорошого друга, яким ти для мене є, але й як хлопець. Я довгий час відчуваю це, але ніяк не наважувалася сказати. Я тебе…

– Т/і. – голос набагато рівніший, ніж до того. З краплею вимушеного холоду, що відображається у, ще мить тому сповнених щирості, очах. – Вибач, але нічого не вийде.

– Що? – серце пропускає удар. А потім ще один.

– Батьки підтримали моє рішення щодо моделінгу. Вони вже домовилися з людьми, що колись навчилися у Лондоні в цьому напрямку. Вже після літа я поїду в Англію.

Я кілька разів кліпаю, не в змозі прийняти дійсність. Невже мене відторгнули так просто?

– Це чудово, я пишаюся тобою. – видавлюю, наче не я хвилину тому зізнавалася йому в коханні. – Удачі тобі. Я впевнена, ти станеш зіркою.

Не торкаючись, не дивлячись у очі наостанок, не кажучи «прощавай», а тим більше «до зустрічі», я тікаю.

Тікаю від своїх почуттів. Тікаю від свого першого кохання. Тікаю від Хьонджіна.

Наші дні

Ця співпраця – важливий крок для підвищення мого бренду на сходинках індустрії. Модельна агенція, з якою я недавно підписала контракт на одній з наймасштабніших конференцій за всю історію YN у Сеулі, досить солідно користується успіхом не тільки в Кореї, але й за її межами. Новий рівень.

Я вилізаю з машини, руками розрівнюючи чорний вільний костюм, випрямляючи плечі. Переконуюся у бездоганному вигляді через передню камеру телефону, і впевнено ступаю до приміщення.

Студія має грандіозні масштаби. Всюди стоїть апаратура: різної величини камери, освітлення, реквізити і столики з косметикою.

Сьогодні відбудеться перша з кількох зйомок. Мені вже не терпиться побачити модель у вбранні. Я особисто підбирала образ, тому очікування були високими. Я завжди тверезо оцінюю пророблену роботу, і якщо хтось зі стаффу зробить зауваження або запропонує ідею щодо можливої зміни, без вагань врахую чужу думку.

Мій одяг, як і позиція, завжди будуть подібні до глини. Я створюю такі речі, які можна буде комбінувати з іншими речима. Я вигадую рішення, які можна буде коректно сформувати надалі під чужим впливом. Проте коли глина застигає, вона не піддається стороннім змінам. Вона або залишається безпосередньо в своїй кінцевій формі, або розколююється. Ламається.

Підходжу до своєї заступниці, – Ліси, щоб бути в курсі справ.

– Привіт, Лісо.

– Добрий день, міс Т/п. – усміхається дівчина, відриваючись від планшета в руках.

– Що тут? – вказую на зону, яку всі старанно готують.

– Все чудово. Моделі вже завершують макіяж у гримерці. Через кілька хвилин будемо починати.

– Я якраз вчасно.

Час, що залишився, витрачаю на розмови з фотографом та іншими працівниками агенції. Тут навіть присутній редактор журналу, і я радію, що встигаю поспілкуватися з ним. Десь збоку помічаю ще одну знімальну групу. Скоріш за все, вони зафільмують сам процес.

– Приготуватися! Знімальні групи, займіть свої місця. Фотограф! – каже через гучномовець керівник.

Я зацікавлено спостерігаю за метушнею, окреслюючи очима людей. Підходжу до фотографа, щоб іноді заглядати в картинку.

За усіма людьми та апаратурою бачу, як хтось вальяжною ходою заходить на фотозону. Мені видно лише нижню частину тіла, і це насторожує. Складається враження, що я знаю цю людину.

– Хван Хьонджіне, приступаємо до роботи. – чую той самий голос, і застигаю.

Хван Хьонджін? Той самий Хван Хьонджін, про якого я подумала? Про якого я намагалася не думати від випускного?

На екрані камери з'являється хлопець, сідаючи на заготовлене крісло. Чорне, мов смола, волосся мокро спадає на очі. Погляд моментально стає порожнім, коли на нього направляються об'єктиви. Довгі, але витончені, кінцівки, пухкі губи, достатньо виражена, за допомогою ременя з емблемою YN, талія. Одяг чудово сидить на юнакові, підкреслюючи все, що потрібно.

Я впевнена, що він не бачить мене серед стаффу та фотографів. Я хочу сподіватися на це.

Старанно ігнорую раптові почуття, що огортають груди. Це холод чи тепло? Бажання чи відраза?

Наступна година проходить, як у тумані. Неочікувана постать з минулого псує мій ідеальний настрій, що мав би зробити цей день продуктивнішим за попередні. Всьому виною клятий Хван Хьонджін.

– Давайте зробимо довшу перерву? – пропонує редактор. – Познайомимося ближче з дизайнерами. Моделі буде легше працювати, коли знатиме творців її одягу в лице.

Я би могла втекти. Я би могла примусити Лісу піти замість мене. Але, в силу моїх можливостей, не дозволю собі так осоромитися перед собою ж.

Хтось приносить каву, і я встигаю взяти капучино, що залишилося. Навіть не торкаюся напою, бо надаю перевагу лате.

Ми стоїмо, опираючись хто на що. Деякі зайняли крісла. Я не уникаю чужого погляду, гордо дивлячись вперед. Його очі ще не повністю зняли маску фарфорової ляльки, але в них вже проглядається щось живе. Давно я цього не бачила.

– Міс Т/п, давайте почнемо з вас.

– Гаразд. – усміхаюся. – Я – Т/і Т/п. Головна дизайнерка та директорка бренду YN.

– Хван Хьонджін – головна модель агенції. Приємно познайомитися. – простягає руку Хьон, оглядаючи мене, наче вперше.

Я м'яко тисну, відчуваючи тепло його шкіри.

– Т/і, чому не п’єте? – цікавиться хтось зі стаффу.

– Залишилося лише капучино, а я не великий фанат. – ввічливо усміхаюся я.

– Яке співпадіння. Мені лате трапилося. Не хочете обмінятися? Я навіть не торкався ще. – пропонує Хьонджін.

– Без проблем. Дякую. – кажу я, міняючись стаканчиками.

І знову дотик. Кінчики наших пальків на долю секунди торкаються, наче так було задумано.

Діалог продовжується, але я не зовсім вникаю у суть. Стараюся виграти у дивоглядки зі Хваном, щоб у подальшому вести гру.

Поки Ліса вступає у чергову розмову, вислизую до вбиральні. Вмиваюся прохолодною водою, щоб освіжити мозок. За сьогодні сталося надто багато, і надто мало одночасно. Можна вважати Хьонджіна подією?

Хлопаю себе по щоках долонями і виходжу. Прямо біля дверей мене ловить Хван, рукою торкаючись зап'ястя. За ці роки він точно підріс, бо якщо у школі він був на порядок вищий за мене, то зараз мені доводилося конкретно задирати голову.

– Нарешті неформальна обстановка. – говорить він, все ще тримаючись досить близько.

Боже, його рука досі на моєму зап'ясті.

– Щось хотіли? – знущаюся з хлопця.

– Т/і, не роби вигляд, що ми не знайомі. – видихає на саме вухо, натискаючи пальцями сильніше.

– Що ти в біса..?

– Хіба ти не сумувала за старим шкільним другом? – різко відсторонюється він, щиро усміхаючись.

Я зрозуміла правила гри.

– Звичайно, що сумувала! Кожен день переглядаю фото з випускного альбому зі сльозами. – імітую плач, змахуючи уявні сльози.

Хван прискає від сміху, прикриваючи рота рукою.

– Мрію про зустріч випускників. – додаю я, піднімаючись навшпиньки, щоб дістатися до його вуха. – Це ти хотів почути? Жодного разу не згадала твого лиця. А ти, схоже, лише про мене й думав. – я поправляю комірець його сорочки, дивлячись наостанок у очі, і, розвернувшись, йду.

Хьонджін змінився. Сильно змінився. Помітно подорослішав, а моделінг навчив його тримати лице, вміти чергувати маски на обличчі. Але я можу бути певною, що на дні цих карих очей є той самий хлопець, що колись був мені другом. Що колись був тим, у кого я вперше закохалася.

Попри суворий образ він не втратив себе. З'являється бажання дізнатися, чи досі він любить малювати, слухати скрипку та фортепіано, витрачати всі емоції на перегляд серіалу чи прочитання книги. Я відганяю думку про те, що скучила.

Я не знаю, що у Хвана на думці, але він першим підійшов. Він також побачив мене. Він не знав, чи бачила я його.

Проте я також не та, якою була раніше. Я більше не роблю імпульсивних рішень. Мислю тверезо. Не наступаю на одні й ті самі граблі. Ще тоді, на випускному, я вирішила, що відтепер почуття мусять бути на задньому плані. Жодних помилок.