07.

у нас є сімейний жарт, що я не прокинуся посеред ночі, навіть якщо будуть стріляти. суть полягає в тому, що це не жарт, а перевірений факт. тоді стрілянина ще тільки починала ставати регулярною, тому відповідний інстинкт (виборсуєшся з-під ковдри, летиш на підлогу подалі від вікон, сидиш, чекаєш) ще не встиг розвинутися, тож мамі часто доводилося будити мене власноруч, аби нарешті схаменулася. після тієї ночі за кілька кварталів від нас обвалився дім. був липкий, клейкий липень.

відтоді вона кожного липня розштовхує мене, бо знає - мені надзвичайно важко самій прокинутися й визначити, чи щось іде не так:

я вкладаюся спати в захищеній оселі, над якою з посвистом мчать на дике полювання залпи з "градів".
все ще їду в машині, забита в куток із речами - так не має бути, але мені в кінці вже навіть зручно (спина болить, але то нічого).
називаю спокоєм повільне відмирання й відмічання днів позначкою "прожите".
невпевнено кажу, що мочанка з друзями затишна й уперто не помічаю, як усі дивляться на годинник.
отримую подачки з любові й вважаю це найкращим, що зі мною коли-небудь ставалося. чекаю, коли вже мене можна буде не ховати. саме тоді виникає гостре відчуження від себе й усіх, ніби дивишся кіно чи сон із собою в головній ролі й намагаєшся вгадати, що буде далі, вигорить чи ні.
потім страшенно боюся зближатися з людьми, в моєму словнику це називається "бути задоволеною поточним станом речей".