07

цей текст починається з панчлайну, але невідомо ще, чим завершиться.

у нас є сімейний жарт, що я не прокинуся посеред ночі, навіть якщо будуть стріляти. найкраща його частина полягає в тому, що це не жарт, а перевірений факт. тоді стрілянина ще тільки починала ставати регулярною, тому відповідний інстинкт (виборсуєшся з-під ковдри, летиш на підлогу подалі від вікон, сидиш, чекаєш) ще не встиг розвинутися. після тієї ночі за кілька кварталів від нас обвалився дім. був липень.

тож, тепер це завжди стається в повну силу в липні і завжди схоже на сон. наприклад, одного разу вранці нізвідки в голові зринає викрутас знайомої дороги, і я думаю собі: треба сходити, давно там не була. і за кілька секунд розумію, що. не можу.

або згадується колір стін на якійсь із вулиць, назва якої стоїть десь на початку списку моїх місць проживання. біля нього незрозуміло як вимахало щось, схоже на пальму. ми завжди хотіли мати власну оселю, тому вертатися до неї завжди було трошки ейфорійно: ідеш прямо, звертаєш наліво, знов прямо і от з'являється краєчок власного дому! його потім пограбували.

або згадується дуже яскрава картина, ніби спалах - в селі сонце сідало точнісінько навпроти яблунь, які росли біля дідової хати. от тоді пів неба розпливалося жовто-рожевим і червоногарячим, і я (ще не схудла й трохи скожа на качан) зриваю собі кислюще теплобоке яблуко, пролітаю на синьому велосипеді до кінця вулиці прямо в сонце й сухувату траву, після якої трохи далі починався степ. той дім продали вже, велосипед теж.

тепер це завжди стається в повну силу в липні, і моя голова схожа на іграшку-кульку, всередині якої моститься новорічний будиночок, а згори на нього падає сніг, якщо добряче струснути. він зрештою перестає падати на дашок, і так само все закінчується і не продовжується стільки, скільки тобі забагнеться.

липень липкий, і кожна хоч трохи болюча річ відтоді чіпляється до цієї пори року й випалює ще один клаптик землі всередині, залишаючи по собі безплідний грунт. щоразу, аби захистити себе, виборсуєшся з-під ковдри, падаєш на підлогу подалі від вікон, сидиш, чекаєш мовчки, поки все мине й можна буде йти далі, загоювати чергову пустку.

зазвичай іду спати, щоби проспати ще якусь катастрофу.
надобраніч.