***

Нервовим рухом він пригладив неслухняне волосся і глянув в дзеркало, що висіло в вестибюлі елітного будинку. Піджак був завеликий, штані – короткими. Галстук закривав пляму від кетчупу, що залишилась на пожовклій сорочці після сніданку. Він зробив глибокий подих і натиснув кнопку дзвінка. Благородний дзвін пролунав за дубовими дверима. Його руки стали вологими, а в горлі пересохло.

За останні три роки їх газета провела ребрендінг. Замість «Господарочки», в якій була кольоровою лише перша сторінка, вони стали називатись «Селебрітіс лайф». А на заміну порадам, як лікувати геморой і виводити плями від кульбабки, на кожному розвороті розміщувались фото зірок і зірочок і їх неймовірні історії щастя, кохання та успіху.

Легкий фльор парфумів вдарив йому в голову — на порозі стояла Вона. Вона була яскравою представницею зіркового олімпу, де живуть лише багаті і красиві. Про таких пишуть в книжках. Точніше писали раніше. Тепер красуні прикрашають обкладинки модних журналів.

«Навіщо писати, якщо можна побачити?» — так казав редактор його газети.

Вона була в простій білій сукні, яка нагадувала наряд античної богині. Йому навіть здалось, що від її шкіри йде легке сяйво.

— Д-добрий день. Я журналіст з «Селебрітіс лайф». Ми з Вами домовлялись про інтерв’ю. Пробубонів він на одному диханні, дивлячись то на неї, то на свої поношені туфлі.

— Доброго ранку. Проходьте. Вона провела його в біло-блакитну вітальню, посадила його в м’яке біле крісло і налила в білу порцелянову чашечку трав’яний чай.

Розкіш і розміри цього палацу збентежили його.

— В нас є дві години. В мене о третій літак.

— Добре, тоді почнемо. В нас тема номера «Селебрітіс холідейс». Всі розповідають, як проводять свій вільний час і відпочивають. Як ви випочиваєте? Він знов пробубонів все одним текстом.

— Мій відпочинок — це 6 годин сну. Зазвичай я сплю по 3-4 години…

«Її ліжко, мабудь, розміром з мою вітальню» — промайнуло в його голові.

— А які країни обираєте для відпустки? Низьким голосом запитав журналіст.

— Ох. Я не люблю якісь особливі місця. Ви знаєте, люди постійно намагаються знайти якийсь незвичний тур, летіти 40 годин щоб побачити якісь незрозумілі руїни… Я цього не розумію. Мені подобається простий відпочинок.

Він вже уявив її на пляжі десь в Судаку. З кремом для засмаги в одній руці і смачною перепічкою в іншій.

— Я люблю Ніццу. І Монакко.

Вона розповіла йому про архітектуру і культуру, про готелі і море. Її голос лунав в білосніжній вітальні, наче звуки арфи. Аромат білих піонів змішувався з ароматом її парфумів і журналіст відчув, що йому паморочиться в голові.

— А що полюбляєте їсти? Можливо Ви готуєте самі? Він поставив чергове запитання коли її вона зробила паузу після опису Монте-Карло.

— О! Я слідкую за фігурою, тому не роблю з їжі культ. Буває, що не їм цілими днями. Люблю морепродукти. Завжди, коли буваю на узбережжі замовляю місцеві морепродукти.

Він згадав свій відпочинок в селі Рибачє, який закінчився отруєнням. Хто б міг подумати, що солоні бички так довго будуть виходити з його організму…

— В останній раз я пробувала краба. Його подавали з білим молодим вином. В цей вечір було прохолодно і офіціант приніс мені величезний білий плед… Її великі блакитні очі наче не бачили сіренького чоловічка в білому кріслі. Він дивися, як вона картинно змінила позу і витонченою рукою взяла виноградинку. На її пальці була каблучка. Біле золото і великий, переливчастий камінь. «Цікаво, це діамант? — подумав він. Ну звичайно ж… Що ще це може бути?…» В цю мить він зрозумів, що навіть в межах одного міста, однієї вулиці існують люди, між якими існує величезна прірва. Прірва, яку неможливо заповнити. Білі вітальні, живі квіти, діаманти і омари існують за куленепробивним склом. Навіть зараз, коли він сидів в цій самій біло-блакитній вітальні і відчував запах цих квітів, він був в іншому світі. Це був колаж. Його вклеїли в картинку з журналу. Тисячі людей щороку мріють потрапити в світ за склом. Все нові і нові хвилі мрійників вклеюють свої портрети в вирізки з журналів, вони б’ються о це скло знов і знов… Вони шумлять, страждають і розбиваються вщент. А в світі за склом залишається тихо.

— В вас є ще запитання? Мій літак до Лондону за годину.

— Ні. Дякую…

— Добре. Надішліть мені текст перед тим, як будете публікувати. Я маю погодити його зі своїм агентом.

Двері за ним зачинились. Його м’ятий костюм пах піонами і її парфумом. Частинка заскляного світу залишилась з ним. Він вийшов з мармурово-дзеркального вестибюлю. Всю дорогу до редакції журналіст був в глибоких роздумах. Він навмисно повертав голову в різні боки і навіть декілька разів поправляв свою зачіску, щоб відчути квітковий аромат, яким пахнув його костюмчик.

Вже біля самої редакції йому в ніс вдарив неприємних запах. В літному кафе через дорогу згоріло м’ясо на мангалі. Синтетична тканина миттю пропахла смородом.

Він зайшов в свій відділ, сів за комп’ютер і надрукував назву статті: «Зірка в полоні агента: Я не їм цілими днями»