***

Жадає світ загублених історій — 

Таких, що сяють, наче в небі зорі,

Від подиху втікаючи у тінь,

Аж поки я стою у колі стін

І вірю у примарну перемогу.

Вони тоді збираються в дорогу — 

На розі, в передмісті, у гаю,

Що ділить навпіл оповідь мою.

Злітаючи, збиваються у зграї… 

Мені здається, я не позбираю

Окремих слів, щоб скласти хоч на мить,

І більше їх ніколи не губить.

Історії таємні, дивовижні,

Минають стрімко місяці і тижні,

І за коротким сполохом заклять

Крізь день і ніч я йду їх визволять.

Між тими, хто чатує в лабіринті,

Встромляючи у серце гострі кігті,

Якщо невірно вимовиш ім’я — 

Та загадка давно вже не моя.

Та чим вона закінчиться — не знаю, 

І мушу знов іти до того краю,

Скарби шукати мало не у сні — 

Та ніч і досі мариться мені.

Я не боюся спалахів на сонці,

Сталевих чорних хмар на горизонті,

На всьому незбагненному шляху

Історії рятують від страху.

І лиш одне по-справжньому лякає:

Що я кінець історії втрачаю,

В тумані розчиняється зоря

І спить під сонцем втомлена земля.

Тривалий сон — як мрія нездійсненна,

Струмки шепочуть, горнуться до зерен,

Що в темряві, в покрові німоти

На весну знов готові прорости.