🌙☀️

Хан ледве дихав. Його душа давно померла, але тіло продовжувало з кожним новим днем робити крок. Крок назад, чи то вперед, точно сказати було важко. Він рухався, але ніби залишався на місці. Кожного разу проживаючи той самий момент, коли все пішло кривою стежиною. Стежина вела через темний ліс і тільки навмання можна було пройти через ті хащі. Інколи на небі з'являвся місяць. Він дарував надію. Надію на порятунок. Своїм сяйвом освічуючи стежину, яка тоді здавалася не такою уже й страшною. Але місяць зрадник. Вчора, сьогодні та завтра він допомагає тобі потрапити додому, але через декілька днів залишає сам на сам зі своїми страхами.

В цьому світі нікому не можна довіряти. Ніколи і нікому. Інколи навіть собі.