Введення до «Маніфесту Українського Орієнталіста»

24-го лютого 2022-го року, президент Російської Федерації Володимир Володимирович Путін оголосив про проведення так званої «Спеціальної Воєнної Операції». Війна, що йшла на сході нашої країни з 2014-го року, переросла у повномасштабне військове зіткнення двох цивілізацій — Київської та Московської. Очевидно, що керівництво Росії, в силу своєї крайньої обмеженості та історичної близорукості не може у повній мірі усвідомити суть цього цивілізаційного протистояння. В парадигмі російської еліти, українська державність це інструмент у руках НАТО (яке, звісно, прагне знищення Росії), а український народ — заручник геополітичної ситуації що склалася в Європі. Розвінчувати подібні російські міфи, безумовно, треба. І це завдання перш за все для наших суспільних діячів, популярних політико-історіософських медіа та інших народно-просвітницьких осередків нашого суспільства. Мабуть єдине, на що слід звернути увагу в рамках цього викладу, це те з якою наглістю російське «мишебратство» вривається у історичний дискурс сучасної науки. На ділі ж, ніякого доброзичливого сусідства між нами ніколи не було. Ніколи для російського селянина українець не був братом. І навпаки, ніколи для українця не був братом росіянин. Та пекельна ворожнеча, що існувала між двома народами, була неодноразово відмічена дослідниками з обох сторін. Не раз різного роду етнографам чи етнологам доводилося прямо говорити про ту неприязнь, яка історично сформувалася поміж «великоросіянами» та «малоросами», як їх тоді офіційної називали в царській Росії. Еліта Російської Імперії чудово розуміла що це бомба підкладена під факт самого існування російської державності. Тому з цим треба було щось робити. Імперія так і не встигла розповісти неосвіченим українським селянам про їх єдність з Москвою. Це зробила вже імперія радянська, всадивши українського пролетарія за парту. Ось що з приводу російсько-українського сусідства говорять літери, надруковані чорнилом на білому папері:

Саме так, український «малорусский крестьянин» 19-го сторіччя, не мав жодного поняття про те, що він є частиною «великого російського народу». Концепція триєдиної русі великоросів, білоросів та малоросів, завжди була парадигмою малочисельної духовної та світської еліти Російської Імперії. Її призначенням була служба централізованій російській державності, очевидно що перед нею просто не могла стояти ціль відображення дійсної етно-культурної чи історичної картини в регіонах українських губерній. Нікого не цікавила самосвідомість чи культурна ідентичність тамошніх українців. Парадигма, концепція, ідеологія — це перш за все опора режиму (тоді царського, нині — путінського). Не дивно що й зараз путінська Росія не полишає триєдінство і активно намагається впихнути його у порядок денний російсько-українського історичного дискурсу. Маргінальна концепція триєдиного російського народу тепер знову приймає напів-офіційний статус державотворчої релігії російської держави. Одним з проявів такого ідеологічного підгрунтя може слугувати стаття Путіна «про історичну єдність росіян та українців» опублікована 12-го липня 2021-го року. Як ми знаємо тепер, російська держава таким чином намагалася створити хоча б якесь підгрунтя легітимізуюче їхні майбутні дії в Україні. Але не так сталося як гадалося...

Факт цивілізаційного протистояння України та Росії визначає стиль, тон та характер російсько-українських відносин, розуміють це російські еліти чи ні. В незалежності від їхньої «об'єднавчої» теорії «великої Росії», протистояння російського та українського народу йде своїм шляхом. І це дуже важливий момент, який ми не можемо пропустити. Перш за все це протистояння саме російського та українського народу, а вже потім російської та української нації та держави. Як вже було зазначено в історичних джерелах вище — народ український та народ російський сторіччями перебували у досить складних, ворожих стосунках. І тут треба ще раз підкреслити важливість фактору народного протистояння. Це перш за все боротьба двох глибинних народів, двох неосвічених селян, що пропитався духом традиції та містичного, сакрального закону тваринної конкуренції. Протистояння російської та української держави ще зовсім молоде. Те саме можна сказати й про нації (які як явище з'явилися тільки після Великої Французької Революції кінця 18-го століття). Коли ж ми кажемо про протистояння народів, ми маємо на увазі щось абсолютно інше. Наприклад історичний досвід. Безумовно, історичний досвід будь якого народу формується під впливом географічного положення в якому він перебуває. Але це зовсім ніяк не виправдовує жодного з них. Все що ми можемо і маємо зробити — засвідчити різність історичних шляхів наших народів. Монголо-татарське іго, як його прийнято називати в російській історіографії, почалося для росіян в 1237-му році, із захопленням та подальшим знищенням Рязані — першого крупного російського міста, підпавшого від владу орди. Для українців та їхнього народу, монголо-татарське нашестя розпочалося в 1240-му році, тобто на 3 роки пізніше, із захопленням головного міста середньовічної руської держави — Києва. Закінчився цей період монгольського поневолення для нас, русинів, у 1364-му році з битвою на синіх водах (а де-факто ще в 1320-х роках, після перемоги у битві над р. Ірпінь, під Києвом), коли ординська влада в регіоні була вимушена поступитися територіями сучасної України на користь Великого Князівства Литовського. Таким чином, «під» монголами народ України прожив 122 роки, що ніяк не додає йому нічого позитивного. Хоча у цей же час, «москалі» продовжували перебувати під гнітом монгольських окупантів. Звільнитися їм трапилась нагода лише сторіччя потому, у 1480-му. Велике стояння на річці Угрі поклало кінець пануванню монголів у московських землях. Таким чином, російському народові довелося терпіти монголів аж цілих 240 років, удвічі довше ніж їхнім південно-західним сусідам. А що по звільненню? Після звільнення від монгольської навали, вже тамошні московські можновладці у 1480-х–1490-х роках прийнялися за поступове закріпачення своїх власних селян, з метою перетворення їх на рабів. У суровому північному кліматі московських лісів та боліт, без такого стану було просто не обійтися. «Судебник» Івана III від 1497-го року скасовував так званий Юр'їв День та фактично розпочинав процедуру повномасштабного закріпачення російських селян. В Україні масове закріпачення селянства наддніпрянщини розпочалося лише у 1588-му році, з третім литовським статутом ВКЛ, хоча перший та другий литовські статути 1529-го та 1566-го років відповідно, теж значно вплинули на погіршення ситуації українського селянства в регіоні (а українські землі були передані з-під влади Литви до складу польської корони за результатами люблінської унії, що вже само по собі стало каталізатором процесів закріпачення селянства). Після перерви 1648-1783 років, російська цариця Катерина II повертає інститут масового кріпацтва, яке існує ще в 1783-1861 рр. Ітого з перервою в 135 років, український народ відчував на собі всі тяготи кріпацького життя протягом майже 140 років свого існування. А що там у росіян? У них кріпацтво проіснувало до 1861-го року без жодних перерв, існуючі шалені 364 роки. Але на цьому зупинятись ми не будемо. Ми йдемо далі. Продовжуємо.

Перший світський заклад вищої освіти на теренах України з'явився у 1576-му році. Ним стала відома Острожська академія. Перший вищій навчальний заклад Росії — Слов'яно-греко-латинська академіяю була заснована лише у 1687-му році, вихідцями з Києво-Могилянської академії. Воно й не дивно, Києво-Могилянська академія досить довго була поставником кваліфікованих кадрів для російської держави, як у світській, так і у духовній сфері. Дуже велика кількість церковних ієрархів московії були або етнічними українцями, або мали Києво-Могилянську академію у Києві у якості альма-матері. Очевидно, що Україна з її науково-освітніми закладами формувала прошарок російської еліти, які досить лояльно ставилися до української автономії всередині імперії. І тільки після часів Петра, вже навіть ближче до часів тієї самої Катерини II, ситуація почала змінюватися. Все рідше російська еліта почала приїздити до України. Потреба в ній, як у незамінному осередку елітарної освіти Росії попросту відпала за ненадобністю. Росія перестала бути забитим папуасом Європи, і як то кажуть «вибилась в люди». Період багатовікової ізоляції Росії раз і назавжди закінчився. А разом з тим і російська еліта почала шукати собі освіту на заході, в Європі. Саме туди відправляла своїх кращих учнів імператриця Катерина II. Хто б міг подумати що володарка колись поневоленої монголами північної провінції Русі колись зможе вести листування французькою з таким легендарном лідером думок своєї епохи як Вольтер...

Безумовно, це було наслідком перш за все багатовікової ізоляції Московії від європейського, тобто західного, світу. Український же народ, ніколи не мав ніякого бодай чимось подібного досвіду. Українські землі перебували у складі європейських держав і суттєво відчували на собі вплив процесів, які проходили в Європі. Ще до свого включення до складу литовської держави, першим українським містом яке одержало магдебурзьке право стало місто Володимир на волині. Першим російським містом отримавшим магдебурзьке право став Смоленськ, який зробив це у 1611-му році. Магдебурзьке право взагалі не існувало в Росії і ніде не було представлено. Воно ніде не працювало і ніде не вводилося, така систама міського самоврядування була просто чужою для московита. З далекого 12-го століття і аж до століття 16-го північні землі Русі були цілком та повністю відокремлені від загальноєвропейських процесів громадського, науково-технічного чи політичного розвитку. Перші контакти між білими європейцями та росіянами сталися за часів Іана IV Грозного, коли до того з півночі припливли англійські чудернацькі кораблі. Що й казати. Для обох сторін ця зустріч була незграбною та доволі кумедною карикатурою на першу зустріч американських індіанців з іспанськими колоністами Колумба. З цивілізаційної точки зору, різниця між цима двома народами була приблизно такою ж.

Очевидно, що ні про які «міжкультурні контакти» та ні про який «міжкультурний обмін» не могло йти й мови. Московія не збиралася давати і не давала Англії нічого з точки зору культури. Навпаки, весь культурний «обмін» полягав у накопиченні та вбиранні в себе культурних рис європейських монархій, чим і займався цар Петро I, та його наступники. І тільки з кінця 18-го століття Катерина II почала відпускати, буквально виганяти своїх освічених підданих до Європи, з метою їх подальшого розвитку. Якщо ж ми говоримо про Україну, то нічого подібного там просто не було. Юрій Дрогобич (Котермак) — у 1481-1482 рр. ректор Болонського Університету. Юрій Немирич, автор відомої Гадяцької угоди, генеральний писар при гетьмані Виговському — освіту отримував у Лейдені, Амстердамі, Оксфорді, Кембриджі, Парижі та Сорбоні, де й видав свій відомий політологічний трактат «Розвідка про московську війну», написаний латинською мовою, яку, до речі, знала чи не кожна освічена людина України. У тому ж таки 17 столітті будь яка освічена європейська людина могла приїхати будь куди, від Лісабону аж до Києва, і всюди її могли б зустріти такі самі освічені люди, що спілкуються латиною. У Московії, латину ніхто не вивчав. Мовою культури там залишалася церковнослов'янська. Батько Ю. Немирича, Стефан Немирич, навчався в Альтдорфському та Базельському університетах. А в 1626-му році в Черняхові заснував соцініанську школу середнього освітнього рівня. Він, як і багато інших українських меценатів, був зацікавлений у розвитку світської освіти всіх рівнів в Україні. І це тільки один з багатьох прикладів. Згадати б ще того ж Мазепу, з його портфелем західноєвропейських дипломів. Для боярина з московії все це не мало жодного сенсу. Він цього просто не розумів.

Назвати український народ прикладом «цивілізованих європейців», а російський народ «дикими східними варварами», звісно можна. Але це було б дуже великим спрощенням. Сам факт української «європейськості» ще слід досліджувати, бо він не є очевидним. Але в даному конкретному випадку це не має жодного значення. Важливим тут є лише факт того, що Україна була авангардом розбудови Росії. Саме через Україну до Росії потрапляв кайзер Вільгельм, Наполеон чи Карл XII. Так само й ідеї просвітництва, секуляризації та вищої світської освіти потрапляли до Росії саме через Україну. Україна це дух, що несе вогнище до темного російського народу. Народ України — народ-прометей. І ми можемо це прослідити з його багатовікової історії. Отож і місія українців полягає саме в культурній експансії на схід. Не тому що це якась нова ідеологія, що покликана принести сенс у саме існування українців як нації. А тому що це буквально те, чим ми займалися останні кілька століть свого існування. Не має жодної раціональної причини припиняти це робити. Вектор нашого історичного розвитку вже був заданий для нас. Ми ж можемо йому або чинити опір, або сліпо та на віру слідувати замислу. Другий варіант — шлях ідеалізму. Це шлях духу та примату сакрального над матеріальним. Це стихія, що несе нас на схід. Це течія що точить камінь. Камінь українського орієнталізму.

На цьому все. Це була перша з трьох частин «Маніфесту Українського Орієнталіста». Хоча, можливо, правильніше було б назвати її нульовою частиною. Се, власне, передмова, вступ до основної частини маніфесту. Написаний він був для непідготовленої аудиторії, або ж просто для попереднього ознайомлення з темою майбутньої публікації. Вже зовсім скоро на нашому телеграм-каналі вийдуть дві статті-продовження. В них ми детально розберемося в суті питання. Ну а поки, радимо прочитати це введення. Якщо ви це зробили, до ваших послуг редакція Ukraïna Irredenta, яка вже готує новий матеріал з цієї теми. Разом — «на схід!».