Спогади Душмана про створення батальйону «Азов»

Згадуючи дні створення батальйону «Азов» 5 травня 2014 року, хочу розповісти про те, як перед тим наші нечисленні відчайдухи готувалися до цього, беззбройні, фактично «голими руками», боролися з повзучою кремлівською окупацією на Сході України. Батальйон (згодом полк) «Азов» утворився з організації «Патріот України», яка навесні 14-го року перетворилася на «Правий сектор-Схід». Очолив її Андрій Білецький.

Станом на весну 2014 року у нас був «кістяк» людей, перевірених боями і часом, який складався з 56 осіб. Саме вони стали основою «чорних чоловічків» і «Чорного Корпусу», як противаги кремлівським «зеленим чоловічкам». Але ситуація на той час була такою, що навіть всі належні ресурси не завжди можна було задіяти під час наших бойових походів (березень-квітень 14-го). На якусь «вилазку»-акцію могли поїхати 10, а на іншу 150 чоловік. Все залежало від зайнятості людей, наявності грошей, часу, хвороб і т.д. Бували випадки, коли наших бійців не відпускали батьки, дівчина або дружина. Це життя. Кістяк складався з півсотні осіб, переважно старих членів «Патріоту України», людей, які приєдналися до організації під час Майдану. Зокрема – об’єднання «бородачів» на чолі з Бубою, періодично приєднувався Дмитро Корчинський, та інші активісти, які були з нами в «найгарячіших» подіях з грудня 2013 року. Ніхто не рахував тоді кількість людей, а якщо і рахували, то переважно під час акцій, щоб нагодувати їх.

Зброї ми навесні 2014 року ще не мали. Найпоширенішим засобом оборони всіх наших бійців була нарізана арматура, на одному з кінців якого було руків’я, створене з пластиря чи ізострічки. На скільки я пам’ятаю, найбільш озброєною людиною в нас був Вітус, у якого було декілька легальних мисливських рушниць. Були й інші люди, як Кіндер та інші групи, які стали володарями польської чи чеської зброї. Але це було несерйозно для справжніх бойових операцій і навіть у сутичках таке озброєння серйозно не могло відіграти вирішальної ролі.

Під час оборони Римарської у наших було в наявності не більше 10 стволів мисливської зброї. Та і під час сутичок з «Оплотом» у Харкові ніяка вогнепальна зброя не використовувалась, навіть арматура, окрім подій під час оборони Римарської.

Вже після оборони Римарської ми почали шукати гроші, волонтерські внески почали вкладати у купівлю легальної зброї. Тоді вдалося придбати до півтора десятка помпових рушниць і близько 5-6 карабінів АКМ. Наприклад, помпові рушниці були у Бендера та інших. Карабіном тоді озброївся Гуманіст. Щось було у Черкаса. У мене був ППС, переданий із Західної України, який «кочував». Це станом на кінець квітня перед виїздом на Бердянськ.

Дивно те, що коли ми почали озброюватися, тобто ставитися більш серйозно, почали розуміти, що насувається серйозна війна, ніяких сутичок, як на майдані, не відбувалося. Після Римарської, звільнення ОДА, ситуація у Харкові почала стабілізуватися. На мій погляд на організаторів з РФ вплинуло те, що у Харкові до наших виїздів з Києва силами харків’ян був організований серйозний спротив без залучення патріотів з інших областей. З більш ніж двохмільйонного Харкова московитів підтримала мізерна кількість місцевих. Навіть ті, що кричали за Путіна, були дуже пасивними. Вони зрозуміли, що підпалити Харків, як Донецьк, їм не вдасться, тому просто перестали туди лізти.

Першу військову зброю ми отримали 5 травня 2014 року після отримання наказу про створення батальйону. І видали дуже мало – її ми розділили з групою з «Автомайдану», яка діяла спільно з нами. Частина з них приймала участь у подіях 9 травня в Маріуполі під час нападу «сєпарів» на міське відділення внутрішніх справ.

У нас 5 травня було не більше 4 стволів з числа цих виданих. Був пістолет у Боцмана, ПМ у Мосійчука, був автомат у Собера і мене. Всі інші наші люди на той час (перший склад «азовців») були озброєні помпами.

Ними перед виїздом користуватися навчили всіх. Вишколом займався Вітус. Якісь навички користування автоматом до виїзду на Донбас отримали всі наші бійці – ми виїжджали у поля на стрільбища. Але більшість за озброєння все ще мали лише арматуру, навіть після видачі першої зброї. Саме тому настрій значно покращився, ми відчули, що ми серйозна повноцінна сила. Та і офіційний статус багато важить за цих обставин. Усі хлопці почали розуміти, що можемо швидко покінчити з «сєпарами» і повзучою загрозою окупації.

На другий день після утворення батальйону в нас стався перший бій, який закінчився фантастично успішно. Тоді ми не просто перемогли в бою, де на нас зробили засідку, але ще й взяли в полон першого «міністра оборони» терористів «ДНР» – Ігоря Хакімзянова.

6 травня ми отримали наказ висуватися на Маріуполь, щоб захищати районні відділення міліції. Міліціонери під час подій 1-2 травня затримали активних «сєпарів», які перебували під вартою, тому через це вірні Україні правоохоронці очікували на штурм прихильниками окупантів своїх відділень.

Вранці ми висунулися на Маріуполь. Боцман був старшим командиром. Він їхав на мерседесі Віта, за ним мерс-спринтер, за ним їхав мій десяток з луганців на вантажопасажирському фольксвагені. Хлопці там лежали на матрацах, бо вміститися всім у звичайному режимі було нереально. Проїхали Мангуш. І в районі «Агробази» (автозупинка) на нас намагалися напасти із засідки. Хакімзянов із подєльниками виявилися вкрай тупими, вони вибрали дуже незручне місце для пастки. Та навіть при цьому вони могли наробити багато горя нашим матерям. Кулеметник стріляв по автобусах стоячи і тримаючи кулемет у руці без упору. Одним словом – незграбний терорист, який вчився воювати по фільмах.

«Азовців» у значній мірі врятували попередні вишколи і підготовка до таких ситуацій. Я і Боцман, коли в’їхали в Донецьку область, передбачали можливість засідок. Тому ще у Бердянську Боцман кілька годин навчав хлопців діям в автобусі, на який несподівано напали. Всі мали скочуватися на підлогу, а водії швидко відходити з лінії вогню. Але наші авто були нетипові: «спрінтери» були перероблені з вантажних на пасажирські, у них вкрай мало місця, впасти між сидіннями неможливо – було дуже тісно. Але хлопці вчилися втискуватися за умов, які були. І коли той сєпар із засідки відкрив вогонь з кулемету – продірявив автобус у решето, він весь був пробитий кулями, але завдяки підготовці усі наші лишилися живими, бо попадали на підлогу. Після цього виявили, що всі сидіння і підголовники були прострелені.

Коли почався обстріл – Боцман діяв згідно плану. Його автобус прискорився і на великій швидкості вийшов з-під обстрілу – у них не потрапила жодна куля. Водій жовтого спринтера зупинився і почав розвертатися в інший бік. І на ньому не лишилося жодного цілого скла й обшивки без влучань. Він не лише сам залишився під вогнем, а й зупинив інших, які їхали позаду. Ми вийшли під автобус і почали відстрілюватися. Бій відбувався на дистанції 25-30 метрів. Це фактично кинджальна дистанція. Тому все відбувалося дуже швидко. Я почав стріляти і майже відразу вбив кулеметника. Після цього частина людей Хакімзянова втекла, а його самого – «міністра оборони ДНР» – покинули. Взяти його вже було справою техніки.

Тоді ми захопили першу трофейну зброю – два ствола. Їх перед цим терористи підступно забрали у солдатів 72-ї бригади, отруївши їх на блок-посту їжею.

Після захоплення Хакімзянова ми повернулися на базу – в «Шмєль», взявши зброю, і на ранок отримали наказ висунутися на Маріуполь. На блок-посту нас зустріли міліціонери на авто ДАІ, очолював їх начальник-патріот Віктор Саєнко, який героїчно загинув 9 травня під час оборони райвідділення.

Було кілька авто – в них сіли луганці. Нам додали кілька хлопців з Київського «ПУ». Спочатку ми виїхали на східний виїзд у бік Комінтернового. Десь о 8 ранку на «Східному» прибули на допомогу 72 бригаді, яка розгортала там блок-пост. Їм заважала юрба місцевої вати, яких підбурювали завезені з РФ організатори. Вони кричали «геть з нашої землі, шо ви тут дєлаєтє, тут мірниє люді». Солдати весь час відступали. Тут приїхали ми. У нас було вже непогане озброєння – 4 рпк, всі інші були з АК. Я підійшов до юрби і заявив їм: «ми не солдати, у нас настрій не такий миролюбний і ми покришимо вас усіх, якщо будете провокувати. Хочете кричати – кричіть. Але відійдіть на 100 кроків назад». І вони послухалися. Зрозуміли, що ми з ними панькатися не будемо.

72-га отаборилася, вирили окопи, поставили БМП, після цього не пізніше 9-ї ранку ми на авто ДАІ приїхали до Приморського райвідділення Маріуполя.  Там було до 800-1500 людей на невеликій площі. Вони намагалися потрапити до приміщення, щоб звільнити організаторів терористів. Міліція забарикадувалася зсередини, час від часу поглядали у вікна. Натовп підбурювали професійні диверсанти і провокатори. Ми змогли їх ідентифікувати. Варто зауважити, там можна було виділити дві групи людей, які по-різному поводилися. Присутні там батьки заарештованих поводилися адекватно і хотіли просто побачити своїх родичів. Вони просили міліцію впустити їх і прийняти передачі для затриманих. Решта юрби поводилася неадекватно. Вони намагалися спровокувати конфлікт. За досвідом, який у них був – вони були впевнені, що міліція стріляти не буде, вони заберуть зброю і займуть райвідділення. Наша поява була для них несподіванкою, кілька разів вони намагалися атакувати відділення МВС і нашим людям доводилося стріляти їм під ноги. Ніхто не постраждав, вони відступали після пострілів.

Головну роль у тому епізоді відіграли Роман, Апіс, Шрек, Тілець – визначні люди для Азову. Події за таким сценарієм розгорталися десь до 13 години. Але після обід чисельність натовпу почала зростати. Стало зрозуміло, що той, хто керує цим заворушенням, серйозно готується до штурму – почали сходитися кримінальники (їх нескладно визначити по татуюваннях і поведінці). Вони постійно намагалися підштовхувати перед собою жінок, часто навіть силою. І десь до 2 години їх було на площі більше 2 тисяч. Я зв’язався з Андрієм Білецьким, попросив підкріплень. Мені повідомили, що усі наші, хто був у наявності, висунулися на підмогу. Не пізніше 14:30 ми почули крики, вищання, постріли, хвилин за 5-6 до нас підійшли азовці на чолі з Андрієм Білецьким і Боцманом. Ми здивувалися, бо вони під’їхали на камазі-самоскиді. Це було дивно – він був світло-помаранчевим, на бортах якого знаходилися наші бійці. Це виглядало сюрреалістично. Вони розігнали натовп, чоловік 15 затримали – визначених нами організаторів і підбурювачів. Потім їх доставили в СБУ.

Після цього ми отримали наказ висуватися на Київ для оформлення. Колона, яка їхала в столицю, була ще більш дивною, ніж під час операцій у Маріуполі. Попереду їхав розстріляний автобус, за ним камаз-самоскид, а за ним деу з луганцями. До Києва ми прибули пізно ввечері 8 травня. Зранку 9 травня я, Роман, Апіс і Тілець поїхали до редакції газети «День» на розстріляному спринтері. Хотіли зробити фото та розповісти деталі перших сутичок журналістам. Щойно в редакції ми розповіли про події 6-7 травня, зателефонував Андрій Білецький і став скликати всіх на «Козацький». Там ми дізналися про штурм терористами міського відділення МВС у Маріуполі та загиблих. Нацгвардія і частини ЗСУ з міста вийшли, місто опинилися під контролем бандформувань «ДНР». Андрій дав наказ не виходити з «Козацького» і бути готовими до відправлення в Маріуполь. Десь в обід він повідомив, що нам виділили два літаки МНС – АН-26. Коли ми вже завантажувалися в них у Жулянах, до нас прибув генерал Кривенко – начальник штабу Національної гвардії, майбутній командувач сектору «М». У такому складі ми вилетіли до Маріуполя, при цьому льотчиків генерал попередив, що при посадці можливі спроби збити літак. Тому льотчики на злітній смузі аеропорту Маріуполя буквально впали на смугу. Але все обійшлося – нас ніхто не обстрілював. Перед відльотом я потренував людей як формувати периметр, оборону і коли прилетіли в Маріуполь, ми виглядали цілком професійно. В аеропорту тримали оборону кілька груп кіровоградського спецназу, з ними ми потім потоваришували. Так закінчилося 9 травня для нас.

Хлопці з «Автомайдану», що тоді приєдналися до «Азову», у подіях 9 травня 2014 року намагалися деблокувати міськвідділення МВС Маріуполя, зачистили його 1-2 поверхи. На третьому залишалися сєпари. Саме у цей час з’явилися нацгвардійці з частини 3057 і завадили їм роззброїти сєпарів, навіть спробували роззброїти «азовців». У цій метушні сєпари з третього поверху втекли і снайпери відкрили вогонь по наших. Тоді був убитий начальник ДАІ Віктор Саєнко і Родіон Добродомов. Я вважаю їх нашими першими загиблими, адже у ті дні ми діяли спільно, як одна команда. Загиблий Родіон став азовцем посмертно, хоч належав до автомайданівців.

Ми ж до Маріуполя прилетіли 9 травня ввечері, коли стемніло і 10 травня були на аеродромі з невеликою кількістю зброї і без їжі. Ось так тоді справи робилися, а ми з перших днів формування потрапили у самий вир війни, що тільки починалася…