***

Львів. 5та ранку. Вдихаю запах свіжого повітря. Кайфую. Очима стараюсь проковтнути все, що бачу навкруги... Дерева вже покрилися зеленими листочками, квітнуть рожеві сакури та нічні вогні підсвічують дорогу і людей навколо. Їх небагато. Для Львова зовсім мало... П'ята ранку... Батько бере за руку "ну, щоб часом не побігла кудись, моя маленька". Мені 25. Для нього завжди буду маленька. Розуміючи, що зараз він поринає у спогади, яких я не пам'ятаю, залюбки підігрую. Людина чомусь так створена, що має можливість думати про минуле, та ще більш, вміє поринати у ті ж самі відчуття, у той самий стан. Повітря навіть прохолодне, помічаю я, як моя шкіра вкривається "мурашками". Як же люблю це відчуття. Обдуває вітер і я намагаюсь вловити кожне зіткнення повітря зі мною, кожен його порив обвиває тіло, відчуваю... Але так само, як ми вміємо згадувати щось, здатні й мріяти про майбутнє. Помічаю, що я немов вже десь серед гір, у хмарах. Думаю про свої кроки там, про заходи сонця, про старі стежки, якими ходили задовго до мене, які майже не змінили роки... А зорі. Навіть тут, у Львові, вони якісь величезні. А будинки такі малі. Машини якось повільно і рідко проповзають по дорозі. Зірки... Тримаючись за руку, й сама поринаю у минуле, коли батько розповідав про планети, великий чи маликий ківш, оріон.. А он полярна зірка. Ми разом немов тут, і не тут одночасно. Кожен у своїх думках. Мабуть тому дорослі більше мовчать. А на тому боці неба потихеньку світає. Темне і світле з різних боків скоро з'єднаються у щось одне. Обіцяю собі менше мовчати, бо він чекає від мене слів, він чекає, що будемо тут у одному моменті, а не десь у минулому чи майбутньому. Ти й сама така ж, ти ж вся у нього і чекаєш того самого від інших. Між тим вже й зорі пропали і ми йдемо на другий потяг.