файна історія

Приходиш ти (за своїм бажанням, бо респектуєш йому за досягнення у житті, за матеріальні статки та ін.) в гості до спортсмена-чада, якому ти (ґік умовний) починаєш розповідати про те, як кайфово гулять в змагальні комп'ютерні ігри. Чад трохи не сприймає твої інтереси, і починає тебе з певними насмішками вчити, змінюючи теми розмови, хоча ти навіть про те не питав: помічає всі твої вади — крива спина, дрищуватість, необізнаність у темі здоров'я і правильного харчування.

Ти, може й був схильний та мав до цих тем певний інтерес — хотів би навчитися і успадкувати його переваги та досвід — проте в такій формі — формі певної зневаги та приниження — ти, щоб не відчувати себе повним лайном, природньо (для будь-якої людини, така природа суперечок і конфліктів) починаєш сперечатися, протиставляти і в цьому протиставленні виправдовувати і обґрунтовувати чому ти такий і чому ти правий.

І ти то робиш погано, іноді навіть повну хуйню замість аргументів видаєш — врешті решт просто сварисся і надовго закріплюєш за цими темами асоціацію негативу, розчарування — і так і не берешся до того, щоб зробити своє життя кращим в цих аспектах.

В тебе виникає блок.

Власне так почувають себе люди з меншовартістю — вони, може, й зовсім не проти все усвідомити та переламати себе, щоб врешті-решт українізуватися і додати краплю міцності в наш загальний океан національної ідентичності, проте таке вороже сприйняття блокує шлях до цього: змушує відчувати себе чужим там, де йому необхідно бути як серед своїх.

І навіть якщо ти намагаєшся, але зрештою емоційно зриваєшся в певний момент — коли зневага в тобі перемагає емпатію, ти, врешті-решт, так само опинишся з неприємним відчуттям, що до тебе поставилися дуже невдячно і як бидлота.

Так відчувають себе люди, хворі, в певній мірі, на русифікацію. Деякі з них навіть не розуміють чому це хвороба і вапше какая разніца.

Проте, думаю, ти погодишся, що, якими б ми, південно-східні не були — ми все ще одна країна, одна велика українська родина, чи не так?

Особливо, зараз, в ці часи. Тож, з поваги до цього, з поваги до російськомовних батальйонів Дніпра, Харкова, Одеси, тих, хто захищає нас у Миколаєві — можна трохи поступитися вимогами — і спробувати радикальні вимоги трансформувати у щось інше. Тут алгоритм простий: просто розпитати людину, дізнатися що в неї за життя, запитати думки про мовне питання — і так, крок за кроком, перейти до ознайомлення з твоїм баченням — проте не таким, що “блядина малоросійська давай українізуйсь і негайно” — а через емпатію, через розуміння, чому так склалося.

Чоловіче, у нас на сході у кожного з дитинства в оточенні дуже велика пухлина суспільної думки про українську культуру і мову як “меншовартісну”, “калхозну”, “зачєм учіть сєльскій язик, на рускам же больше людей гаварят в мірє” та ін. В мене з вчителів тільки української мови та літератури розмовляли солов'їною, всі інші, як однокласники — русифіковані що пизда, в родині так само — совкові батьки того самі не розуміють, і самі є жертвами цього ехо Валуєвських циркулярів. Не хочу хвалитися, проте мені вдалося то самостійно переосмислити, та й то — тільки на другому курсі універу, та й то — бо я переїхав до Києва і половина групи була з центру / заходу і українську вже вивчав професійно один рік.

Проте, мало хто це навіть намагається пропустити через глибокі думки, люди навіть не припускають, що мовне питання — то щось важливе — бо навчання / робота / стосунки; національної свідомості навіть не постає у голові, тільки якщо цей хист якимось дивом сам в душі народжується, адже спадок совку та вплив РФії вбиває його ще у стані зародку, він століттями спотворював і псував нашу національну свідомість.

Отже: якщо ти не зрозумієш дієвого способу трансформувати людину — своїм негативом ти будеш робити лишень гірше — і віддаляти бідних русифікованих від правильно напрямку осмислення.