***

Знаєте як важко віддаватися наповну? Ти просто хочеш взаємності або ж результату в усьому. 

Ви коли-небудь спілкувалися із стовбуром поваленого дерева? Чому ні? Нецікаво? А що тут поганого? Він не може дати відповіді? Так і люди, зазвичай. Вони, як деревина, яка неспроможна щось зробити, щоб зберегти усе, що будувалося протягом довгих років. 

Сьогодні я зібрала речі, забрала все, що можна увіпхнути у маленьку валізу. Сидячи у жовтому таксі, я перелічувала усе, що взяьа із собою. Повітря було важким... "Паспорт, білет..." водій повільно затягував дим із сигарети. Я не могла думати. Аромат їдкого диму блокував усі системи мого розуму. "Гроші, телефон, навушники..." - повторювала я з останніх сил. Потім вимкнулась, хоча пам'ятаю той погляд таксиста. Він їхав так само, як вдихав смертельний дим сигарети - повільно. Коли прокинулась, ми були вже під Борисполем. Я сонно розплющила очі і подивилася на вечірні зайчики сонця, що танцювали на моєму обличчі. "Одяг, патрон, обручку..." - досі повторювала я у голові. Радіо тихо шепотіло щось і, хоча водій вже давно погасив сигарету, салон дихав ще димом. Усі сидіння пропахли ним. Навіть мій одяг, волосся - усе, до останньої клітини мого тіла. Воно нестерпно штирило реальним перегаром бомжа Валєри. 

- У туалет? - хрипким голосом гаркнув чи запитав дядько? 

Холодна вода пішла б мені на користь. Я вмилася так, щоб не розмазати чорну туш на віях. Обіпершись на білу раковину, кашлянула. "Як завжди", - єдине, що почула кімната від мене в той день. Холодний струмінь води змивав кров із стінок раковини. Серветка, горнятко кави і я в салоні. "Скільки нам до аеропорту?" - цікавило лиш одне. Живіт висмоктував останні сили і нестерпно болів. 

- Купила б щось поїсти, - промовив лагідним, на диво, голосом, - тримай, - протягнув мені який харч. Я слухняно взяла, і смакувала усю дорогу. 

Цікаво те, що сам водій не курив, а "переводив подих сигарою", як сказав він мені. Звати його Коля. Я йому нагадала дочку, що померла цієї весни. 

- І я скоро помру, - пролетіла думка в голові. 

Мені потрібно було лише одне: перетнути кордон, а далі по плану. Дуже важливо встигнути на літак, ні - поїду потягом. 

Скільки не літала, а ніколи не бачила сумних стюардес. Щасливі усі, чому в мене однієї проблеми? Можливо, вони сміються крізь них... Хлопець із надписом "Менеджер" щось пробивав по клавіатурі, потім я була вже в салоні. Кілька годин і Тайланд... 

У мене було достатньо часу, щоб подумати про своє життя. Цей переліт відрізнявся від інших. Рішення про приїзд до тата прийшло раптово. Можливо, я була на емоціях і вчинила неправильно, але повертатися пізно: я вже над океаном. 

Було це кілька років тому. Я із своїм чоловіком до весілля спілкувалися досить довгий час. Я спілкувалась, а він мовчав. Його турбувало щось інше. Що стало причиною того, що я, як боягуз, втікаю від нього? Сварки, прагнення побачити татуся, може "не зійшлись характерами"? Ні, тата я бачити не хотіла, але що мені робити, коли у мене більше нікого немає? Він не поділяв моїх поглядів на життя, тому, побудувавши бізнес, зажив життям олігарха. Я його не осуджую, мені просто потрібна допомога. Мені потрібна пауза в житті, поки воно не втекло із моїх рук. 

Хто я? Хто мій чоловік? Як жила? Чим хворію? Напевно такі у вас запитання. Я не знаю ні хто я, ні яким життям жила, нічого про себе не знаю. Мені подарувала доля тільки декілька годин на роздуми у дорозі. По приїзді моя доля завершиться. Ні, я не помру - історія завершиться. Я можу сказати лиш одне, я ненавиджу любов, я ненавиджу шлюбне життя, я ненавиджу своє життя. Обмеження у спілкуванні між мною та чоловіком зламали мене. Я нічого не хочу. Я розчарувалася у житті. До речі, скільки мені років? Виглядаю на 16, але в паспорті прописано 25. Так дивно. Я не пам'ятаю свого ранку, життя, мовби я потрапила у чуже тіло. Я чекаю, що це сон, я прокинуся сьогодні вранці. Але я не прокидалася. Я багато думала про своє життя. Діставала із глибоких печер пам'яті своє життя до перельоту і нічого не могла знайти. Пам'ятала лиш запах адекологу, коректор, що лишив на моїх худющих пальцях слід. Чому моє життя таке? 

Я подивилася на своє відображення у телефоні. Досить гарна дівчинка. 

Часи, які були подаровані мені на роздуми я проспала. Просто втомилася, можливо мені потрібно було просто відпочити? Можливо. Але я не жалію, що вчинила. Прокинулася я від їдкого диму і холоду, що ніжно обійняв мої ноги. Я подивилася незнайомому чоловікові в очі. Він взяв мене за руку і позвав за собою. Наче під водою, я чула крики людей. У голову гуділо. У ротовій порожнині кров. Я розплющила очі і побачила тільки сніг і тепну прірву, у яку впала разом із білим авіалайнером. Тут мало закінчитися моє життя, але я не вмерла. Кілька разів прокашлявнись у руку, я прокинулася. Салон переливався від сонячних променів. Ідеально зачесані стюардеси ходили між рядами. Так дивно. Що це було? Вони щиро посміхалося і в одну мить усе обірвалося. Я бачила, як ми всі впали у чорну прірву. Ту саму прірву... І все, більше жодної інформації. Так це була аварія літака, де загинули усі? Хоча, я бачила червоні язики вогню, який різко увірвався, наче вибух, у салон і підкорив усіх. Це кінець...