Праісторичні корені Української суверенної соборної державності (УССД).
Б. Фастівець.
Праісторичні корені Української суверенної соборної державності (УССД).
Люди завжди бажають щастя, але не завжди відають в чім воно, бо це є справою народного сумління і активного національно-визвольного прозріння. Саме у зв’язку з цими аспектами громадського життя звертаюсь я тепер до зацікавленого читача аби дістатись до тої сфери, де народжується і визріває суверенітет, тобто, спільна воля нації, яку не слід ототожнювати з простою сумою зібраних на виборах, чи плебісцитах, голосів, навіть якщо ті вибори, вибачте, демократичні…
Про анархізм.
Анархія – це не суспільне безладдя, а досконалий громадський лад, в якому тисячі років перед тим як у світі став панівним рабовласницький режим державного устрою людських спільнот жили наші прапредки. Анархія – це не бездержавність, а система аутентичної незагарбницької і ненасильницької державності наших прапредків, в якій вони жили тисячі років у дорабовласницький період нашої праісторії. Анархія не була безвладдям, вона була всевладдям вільних звичаєвих самоврядних людських громад з відично-православною копною правосвідомістю. Система вільного способу життя наших прапредків у родоладово-варновому суспільстві звичаєвих самоврядних громад з копною правосвідомістю базувалась на духовній єдності відично-православного світогляду та віри-звичаю і функціонувала завдяки суспільній практиці скликання консультативно-координаційних з’їздів повноважних представників (делегатів) від вільних звичаєвих самоврядних громад, утворених населенням за місцем проживання і за видами трудової, творчої і виробничої активності громадян на грунті відично-православної копної правосвідомості. Яким би дивним не здавалося, позбавленому відання звичаєвого світогляду нашому теперішньому суспільству таке тлумачення, анархія - це не безвладдя, і не бездержавність, а традиціоналістичний аутентичний ненасильницький державний устрій всевладдя вільних звичаєвих самоврядних громад, витворений генієм праукраїнськогго народу з копною правосвідомістю у їх громадянській взаємодії через регіональні і загальнонаціональні консультативно-координаційні з’їзди повноважних представників (делегатів) від національних громад усіх типів місцевого, виробничого, творчого та іншого вільного звичаєвого самоурядування, створених самодіяльною творчою активністю населення.
Вільна організація спільнот інститутами громадського самоуправління, тобто, не знищення будь-якої державності, влади і громадського устрою, а відмова від примусової загарбницької державності на користь аутентичної ненасильницької державності певного народу у лоні його одвічної звичаєвості, відично-православної духовності і копної правової культури . Такою є суть розуміння анархізму якщо його очистити від демагогічних нашарувань і революціонерсько-контрреволюціонерського блуду нових і найновіших часів в історії людства. Анархія не є безвладдям , а владою і державністю, що принципово не потребує поневолення і насилля, оскільки базується вона на одвічному автохтонному ладуванні народною звичаєвістю, подібно тому , як настанови копних судів не потребували такої інституції як судовий пристав, тобто, примусового виконання рішень, обумовлених концептами традиціоналістичної аутентичної етнокультури народу, згуртованого у націю. Таке розуміня анархії є невід’ємною частиною національно-визвольного прозріння народу і формування його аутентичної національної ненасильницької державності . Анархія у такому розумінні не є запереченням влади і державності, а їх апофеозом, тобто, конкретним , не містичним розумінням божественної суті державницьких інституцій, закорінених у етнокультурних надбаннях родоладово-варнового устрою спільнот Наддніпрянської Оріяни, реліктові прояви яких зберігаються ще й дотепер не зважаючи на репресивне їх винищення впродовж тисячоліть спадкоємцями брутально-завойовницького, рабовласницько-насильницького світобачення, світорозуміння і світотворення. Анархічне розуміння влади ми витрактовуємо не як насилля з узурпацією права володіти долею людей та їхніх спільнот і громад, а як ладування, тобто вміння давати лад у житті громад і цілих людських спільнот аби вони могли жити людським життям нащадків Всевишнього Рода . Володар - не власник людських спільнот , а творець ладу в людських спільнотах.
Само собою зрозуміло, що перехід на такі засади вільної організації людських спільнот має відбуватися не шляхом революцій і брутального насильства розмаїтих реформаторів, а еволюційно, у міру наростання у спільнотах національновизвольного прозріння при вільному поширенні у суспільстві традиціоналістичних знань і відичного передання про національну звичаєвість рідного народу, джерелом якої є історичний і праісторичний досвід його природної аутентичної етнокультури. Проблема вдосконалення суверенної соборної української державності аутентичного -ненасильницького типу полягає у тому, щоб український народ на марші свого еволюційного поступу без партократичного примусу , користуючись консультативною підтримкою дорадчих інформаційних структур громадянського суспільства та чинної української державності, самостійно навчався практично творити свою національну етнокультуру, а не просто «ішачити» на користь охочих до узурпації державної влади здичавілих корпоратизованих дурнів-клептократів. Маємо робити так, щоб українське суспільство структурувалось у вільні звичаєві самоврядні місцеві і профспілкові громади (корпорації) суспільних верств за різновидами сродної трудової активності. Суть цього творення аутентичної етнокультури вистраждана генієм нашого великого народу впродовж тисячоліть праукраїнського суспільства, а його реліктові пласти проявлялись у різні історичні періоди життя українських спільнот.
Проблеми Української суверенної соборної державності (УССД).
Проблема побудови сучасної української національної суверенної соборної державності аутентично-ненасильницького типу полягає у тому, щоб волею і потугами самого українського народу, а не збанкрутілої пострадянської клептократичної бюрократії більшовицько-капеесесівського штибу, українська спільнота всуціль структурувалась як звичаєва республіка вільних самоврядних громад з традиціоналістично-звичаєвою копною правосвідомістю. Вільні самоврядні громади мали б гуртуватись на двох принципових засадах:
1. Як територіальні спільноти за місцем проживання громадян (місцеве самоуправління).
2. Як спільноти варнові, тобто, профспілкові, за характером трудової і виробничої активності громадян. Поняття варнової громади вживаємо доцільно, аби уникнути підміни понять: варни – це звичаєві профспілкові об’єднання громадян у праукраїнському суспільстві. Там було чотири основних типи таких об’єднань (будемо далі називати їх суспільними верствами- корпораціями) : 1. Духовні верстви; 2. Військово-політичні верстви; 3. Виробничо-господарські верстви; 4. Верстви кваліфікованих виконавців робіт за різновидами трудової активності (сродної праці за філософською концепцією Григорія Сковороди). Терміном профспілкові громади (замість «варнові») можна теж послуговуватись , але їх принципово не слід ототожнювати з профспілками партократично-насильнодержавницького суспільства, що є, за влучним висловом «привідними пасами (ременями)» партократії, а не цілком самоврядними звичаєвими професійними корпораціями (об'єднанями) суспільства за родом трудової (виробничої) активності громадян.
Отже – самоврядні громади двох типів: територіальні і виробничо-галузеві, або творчі - як основа громадянського суспільства і звичаєвої аутентичної ненасильницької державності республіканського типу.
Стаціонарна ієрархічно-бюрократична система державності парламентського типу демократично-представницької влади на рівні районів, областей і країни в цілому має бути цілком і повністю ліквідована як пережиток насильницької тоталітарно-бюрократичної системи політичного устрою. Нормативні акти ненасильницької державності творять косультативно-координаційні з’їзди повноважних представників (делегатів, чи депутатів) звичаєвих самоврядних громад як базових структур республіканського ладу. З’їзди регіональні (районні, обласні) - для вирішення проблем суспільства на рівнях адміністративного поділу територій, і національний (всеукраїнський), - загальнодержавного рівня в цілому. Через свої районні, обласні і національні (всеукраїнські) консультативно-координаційні з'їзди місцеві і профспілкові (варнові) самоврядні громади вибудовують спільну систему порядку державотворення і виробничо-господарської взаємності між собою, створюють свої виконавчі органи, гуртуючись навколо яких та з їх допомогою, в інтересах всього суспільства і його звичаєвої ненасильницької державності узгоджують на національному просторі свою діяльність. На з'їздах право вирішального голосу мають повноважні представники звичаєвих територіальних самоврядних громад. Представництво варнових (профспілкових) громад наділяється правом консультативно-дорадчого голосу у межах компетентності варнових громад за родами трудової (виробничої, творчої) активності. Участь у дебатах з’їздів для всіх його учасників – на рівних правах. З’їзди у разі потреби можуть утворювати свої виконавчі органи (уряди, комісії, колегії, утворення корпоративного типу і т.п.).
Духовні верстви громадянського суспільства обслуговують суспільство у межах своєї компетентності, структуруючись у свої професійні корпорації (самоврядні громади). З втратою традиціоналістичної духовної верстви українське суспільство втратило розуміння аутентичних першовитоків власної етнокультури і через те ми заблудились у нетрях облудних ідеологій з чужого поля, а тому не маємо твердих орієнтирів світосприйняття, світобачення, світорозуміння і світотворення аби знайти своє справжнє місце у світовій співдружності націй. Перш ніж іти до Європи, чи ще кудись, слід навчитись бути самими собою. … Ось чому кожен народ має обов’язок перед самим собою і перед Всевишнім Богом плекати свою аутентичну національну звичаєвість, бо тільки вона є мірилом справедливості в усьому, у тому числі й справедливості економічної (соціальної)… Втративши аутентичне відичне світосприйняття, світобачення і світорозуміння ми за певних історичних обставин позбулися аутентичної віри-звичаю сприйнявши, натомість, облудне чужовір’я. Впали в духовне рабство і сплебеїзувались. Відичний розум замінили порожнім плебейським всезнайством і облудною догматикою внаслідок чого стали жити чужинським недорозумінням. Недорозуміння завжди облудне. Ми принизили себе до становища, в якому у нас майже не залишилося нічого свого: живемо чужим розумом, молимося чужим богам, побутуємо за чужими правилами, несвідомо витворюємо для себе чуже етнокультурногосподарське середовище в якому продовжуємо деградувати.
Що небхідно робити для відтворення нашого розуміння першовитоків аутентичної етнокультури українського суспільства?
Негайно ввести у вільний інформаційний обіг українського суспільства всі наявні в ньому знання про відичну мудрість праукраїнців та багатотисячолітні надбання історичного досвіду українського народу, його світосприйняття, світобачення і світорозуміння, втрачені за період панування у світі рабовласницького ладу та його спадкоємців: феодального, капіталістичного і комуністичного, що розвивались за рахунок поневолення і пограбування у різні способи одної частини людства іншою при ідеологічному пануванні, так званих, нових світових релігій. Християнізація Русі не була прогресивним явищем як і запровадження у світі інших «нових світових релігій». Все це мало нищівний вплив на етнокультуру народів. Дохристиянська етнокультура українського народу мала незрівнянно вищий рівень у всіх напрямках розвитку, але була підступно знищена, а народу нав’язано радикальне викривлення знань про нашу аутентичну національну етнокультуру в інтересах поневолювачів нашого народу. Канонізований конфесійно-церковний устрій всіх, так званих , «нових світових релігій» було запроваджено як ідеологічну монополію в інтересах поневолення народів узурпаторами влади над ними. Етнокультурні надбання народів світові релігії лише експлуатували для зміцнення своїх позицій у суспільстві, подаючи це як турботи про розвиток культури і мистецтв. Бог сотворив людей, а люди витворили церкви, послуговуючись далеко не духовними зацікавленнями. Канонізований церковний устрій остаточно дискредитував себе як духовний провідник людства, бо поставив його на грань духовної кризи і екологічних катастроф.
Доцільним кроком для сучасного українського суспільства могла б бути актуалізація знань про витоки старожитної національної відичноправославної віри-звичаю і праукраїнського родоладово-варнового суспільства, про засади відично-копної правосвідомості як основи аутентичної ненасильницької національної державності самоврядних громад з республіканським типом правління, відтворення ціннісних орієнтацій суспільства з питань природи державності як аутентичного ненасильницького республіканського ладу самоврядних громад з відичною і копною правосвідомістю. Мова іде не про примусове запровадження цих інституцій, а лише про фундаментальне ознайомлення суспільства з цими праісторичними надбаннями національної етнокультури. Суспільство само без будь-якого примусу чи канонізації в робочому порядку має вирішити в який спосіб йому шанувати Бога і якими етнокультурними цінностями послуговуватись.
Лицарські, тобто, військово-політичні верстви – беруть на себе обов’язок політичного і збройного захисту права народу жити за правилами звичаєвої республіки вільних самоврядних громад, структуруючись у прфесійну виконавчу систему гетьманату. Український гетьманат не належить до монархічних типів правління. Династичний гетьман, гетьман-монарх – це нісенітниця, вона повністю, в принципі, заперечує всі інституції гетьманату, його аутентичну природу на тлі українського суспільства. Ось чому гетьманство Павла Скоропадського зазнало краху в Україні. Гетьман є виборним (за поданням духовних верств суспільства) професійним диктатором, очільником виконавчої військово- політичної верстви громадянського суспільства, що спирається на республіканський устрій держави самоврядних громад де базовий рівень самоурядування копи грунтується на безпосередньому виборчому праві, непрямих виборах урядів місцевих громад з копно-відичною правосвідомістю. Професійний диктатор – це правитель, що спирається на загальновизнану довіру, аторитет, з боку громадської системи звичаєвого народоправства. Той, хто втрачає такий авторитет одночасно втрачає право на диктатуру. Такої диктатури не слід боятися. Демократія, яка боїться диктатури нічого не варта, як і диктатор, що боїться аутентичного звичаєвого народоправства свого народу. Сфера гетьманської диктатури чітко окреслена: політичний і збройний захист права рідного народу жити в аутентичній ненасильницькій державності звичаєвого республіканського типу вільних самоврядних громад з відично-копною правосвідомістю. Функцією українського професійного гетьманату є виконавче забезпечення диктатури національного звичаю у встановленому республіканським устроєм державності самоврядних громад з копною правосвідомістю порядку.
Монопольне становище цінностей римського права у правовому забезпеченні сучасного українського суспільства, де проголошено всебічний розвиток вільного громадянського суспільства, є неприйнятним, бо римське право та його рецепції витворені як методологія і практика управління рабовласницьким суспільством та його спадкоємцями. Для самоуправління вільних громад природною є методологія і практика національних систем копно-відичного права, що була ефективною в Україні ще донедавна і була остаточно зруйнована московським кріпосницьким ладом. Мова іде не про всеохоплююче запровадження звичаєвої правосвідомості, а лише про ліквідацію монополії, за своєю суттю рабовласницької, правової системи. Копна правосвідомість і копне судочинство має право на існування поруч з рецепціями , так званого, класичного права і судочинства, як це було в Україні до запровадження кріпосного права. Кріпосне право скасоване ще московським царизмом, а кріпосна правосвідомість культивується ще й тепер.
Суть Української національної державності – це звичаєва республіка вільних самоврядних територіальних і варнових (за родом трудової активності, сродної праці) громад з копною правосвідомістю, політично і збройно захищена виконавчою національною військовою верствою, професійним, (варново структурованим лицарством (гетьманат) під морально-світоглядною опікою національної духовної верстви українського суспільства у відповідності з традиціоналістичним православним звичаєм українського народу.
Виробничо-господарські верстви прфесійно забезпечують господарсько-економічний лад суспільства і держави за видами виробничо-трудової активності громадян. Базовим типом виробничо-господарських саоврядних громад є звичаєва артіль.
Артіль – є звичаєвим виробничим об’єднанням громадян за родом трудової активності. Як форма звичаєвої громадсько-виробничої активності відома з праісторичних часів родоладово-варнового суспільства. Артіль – традиціоналістична оріянська виробнича громада, звичаєве об'єднання фізичних осіб в юридичну особу заради спільної виробничої діяльності. Віра-звичай є морально-правовим підгрунтям виробничої діяльності артільних форм трудової активності.
Принципові засади артільних форм виробничої активності:
Копне виробниче народоправство і правосвідомість, звичаєва мораль і виборність органів самоуправління.
Громадська власність на засоби виробництва і продукцію, вироблену спільною працею.
Планова організація виробничого процессу.
Рівність членства в правах і обов’язках спільного виробництва, розподілу його наслідків, рівна відповідальність у несенні тягаря виробничих збитків.
Виконання всіх робіт головним чином силами членства на кооперативних засадах.
Оплата праці залежно від її продуктивності.
Соціальне забезпечення непрацездатних засобами виробничої громади.
В сучасному українському суспільстві важливо орієнтувати народне господарство на розуміння небезпек і згубного впливу хрематистичних моделей господарювання на сталий економічний розвиток і народний добробут.
Верстви кваліфікованих виконавців робіт за різновидами сродної трудової активності стуктуруються своїми профспілковими громадами нарівні з іншими верствами громадянського суспільства. Жодна з професійних верств громадянського суспільства не є вищою або нижчою. Організатори робіт мають обов’язок доладно розпоряджатись там, де виконавці мають обов’язок доладно виконувати роботи згідно з професійними вимогами, узвичаєними честю своєї суспільної верстви і всього суспільства вільних звичаєвих самоврядних громад з копною правосвідомістю.
Архиважливим завданням сучасного аутентичного українського державотворення і варнового структурування українського суспільства є постановка і вирішення проблем актуалізації засад і цінностей праукраїнського родоладу. Принциповою засадою родоладу була космогонічна ідеологія парних шлюбних стосунків чоловіків і жінок з узвичаєним священнодійством ведення родоводів. Оріянський родолад не був ні матріархатом ні патріархатом. Родоладова звичаєвість не потребувала змагання чоловіків і жінок за зверхність у роді (у кожної статі був свій священний обов’язок перед Богом, людьми і родом-племенем), ця звичаєвість не знала і не хотіла знати сексуальних збочень, гармонія статевих стосунків була священною. Поняття сексу у сучасному зпрофанованому розумінні було відсутнє, натомість подружні пари священнодіяли в ім’я Всевишнього Рода заради щастя відтворити здорові нові покоління родоладово-варнового громадянського суспільства з вільною орієнтацією їх виховання на варнову структуризацію людських спільнот де будь-яка праця чи громадська діяльність була священнодійством. Чоловіки і жінки не вважали за потрібне змагатись за зверхність у роді і дошукуватись до безглуздя сексуальних збочень. Сексом у сучасному розумінні взагалі не переймались, натомість священнодіяли у шлюбі в ім’я Всевишнього Рода заради здоров’я нащадків і вільною орієнтацією виховання на «сродну працю» та варнову структуризацію суспільства. Родолад був особливою сферою опіки з боку духовних верств праукраїнського родоладово-варнового суспільства.
Засади виборчої системи.
Виборча система є системою непрямих безпосередніх виборів. Первинні виборчі дільниці утворюються так, щоб були можливі безпосередні вибори на зібраннях виборців.
Первинні виборчі дільниці обирають колегії виборців.
Колегії виборців обирають всіх посадових осіб вільної звичаєвої самоврядної громади (Копу). Свої регламенти громади і колегії виборців узгоджують самостійно на зібраннях своїх громад безпосереднім голосуванням шляхом досягнення спільної згоди(консенсусу).
Консультативно-координаційні з'їзди повноважних представників самоврядних громад утворюють свої регламенти самостійно на зібраннях делегатів безпосереднім голосуванням…
Аксіоми конституційного ладу
Людська гідність недоторканна. Повага до неї і її захист – обов’язок державної влади.
Право без обов’язку – то свавілля, а тому надане право зобов'язує . Правами користується той, хто гідно виконує обов'язки заради спільного блага.
Людська спільнота, в якій люди обкрадають один одного, ніколи не стане заможною. Крадійство є істотною ознакою дикунства. Спільнота не здатна творити аутентичну етнокультуру допоки несе в собі ознаки корпоратизованої клептоманії.
Право власності, набутої не в злочинний спосіб гарантоване державою.
Власність зобов’язує власника користуватись нею так, щоб це одночасно слугувало спільному благу нації. Більше власності – більше обов'язку заради спільного блага.
За таких умов власність є священною і недоторканною.
Ось так маємо заново здобути і засвоїти у теперішньому часі наш прадавній традиціоналістично-аутентичний вільний спосіб життя праукраїнських оріянських спільнот. В такий спосіб жили багато тисяч років наші прапредки, а реліктові пласти цього вільного звичаєвого способу життя маємо у всі історичні періоди національно-визвольних змагань українського народу. Релікти цього вільного звичаєвого способу життя у свій час покликали до відродження українське козацтво ХІV- ХVI cтоліть після падіння ранньофеодальної давньокиївської держави династії Рюриковичів, але дурман і блекота рабовласницько-феодальної ментальності вкупі з візантійською церковщиною, якою була отруєна традиціоналістична відично-православна свідомість нашого народу під час панування київських князів-покручів, а ще засилля тодішнього дикунства європейського феодалізму з римо-католицьким єзуїтством споганили і призвели до виродження українську козаччину з її звичаєвим республіканським устроєм суспільства вільних самоврядних громад, захищеного Військом Запорозьким начолі з виборним Гетьманом. Знівечену і вироджену такими чинниками козаччину бєз особливих зусиль проковтнув і не вдавився дикий Московський абсолютизм, але прадавній дух вільної звичаєвої самоврядної ненасильницької національної державності відродився знову під час національно-визвольних змагань українського народу 1917 – 1921 років в образі отаманщини і махновщини, задушених насильством численних ворогів, починаючи з тоталітарного більшовизму і білогвардійщини, бездарністю недолугих глашатаїв облудних ідеологій з чужого поля, приправлених продажною націоналістичною демагогією в особі Центральної Ради, Гетьманщини і Директорії. Але вільний дух наших пращурів ще живе в нас і наснажує на пошуки шляхів до національно-визвольного прозріння і гідної долі для нашого великого народу. Ми не одинокі, цей прадавній дух час від часу проявляється не тільки в нашому народі. Зверніть увагу на зовсім недавній досвід Лівйської Джамахірії, розтерзаної насильством глобалістів, спадкоємців рабовласницької ментальності. Він, цей досвід, є відлунням духу вільного оріянського способу життя в серцях нащадків прадавнього бедуїнського племені, що виявився в особі Муамара Каддафі. Реліктові пласти цього вільного способу життя спостерігаємо у вільних громадах альпійських кантонів Швейцарії і Австрії, федеративного устрою Німеччини та інших народів, що зберегли вміння жити щасливо навіть у сучасному замордованному тоталітарно-глобалістськими силами світі. Майбутнє належить світовому ненасильницькому республіканському ладові вільних самоврядних громад. І в цьому полягає всесвітньо-історична місія українського народу, що виплекав і зберіг традиціоналізм вільного звичаєвого ненасильницького способу державного життя своїх пращурів, призабутого людством внаслідок довготривалого панування насильницьких типів державного устрою, і тому, у новітні часи названого анархізмом, анархо-комунізмом та іншими їх різновидами. Анархізм – це не бездержавність, - це православно-відична державність вільних самоврядних громад звичаєво-ненасильницького типу, виплекана генієм нашого великого народу.
15. 12. 2017 р. Б.Ф.
17. 01.2018 р. Б.Ф.