( )

Зараз я в актовій залі. Антипух хуярить виставу, я тим часом рефлексую. Бог дав в мої руки олівця, а ліцей показав, що замість малювати песюни на полях, олівцем можна написати якусь одіозну бурду, вкинути її в Телеграм і виставити себе псевдоінтелектуалом. Далі - більше! Я створюю канал, бо щиро впевнений, що мій дитячий лепет буде комусь цікавий. Неймовірно, але факт: мої хаотичні думки тепер терплять не тільки мої батьки, а й кілька сотень ліцеїстів. Здавалося б, чего тебе ещё надо, собака? Та чим більше я пишу, тим більше впевнююся: краще б я так і малював хуї. Принаймні, непогано виходило. 

Хто я взагалі такий? В біса пишу українською, чому співаю дифірамби углю? За кадром я бадьоро лепечу російською, батьки вчили мене лише одному "языку", я переходжу на українську тільки коли до мене нею звертаються; навіть в ліцеї переважна більшість слів в моєму виконанні звучить російською. Я - Лушаков, а не, скажімо, Лушакенко (лол). Донедавна я зневажав українську літературу, вважав, що вона обмежується пошуками долі та неймовірною і захоплюючою історією про Чіпку Варениченка. Я бачу своє відображення в дзеркалах тих, хто називає українських письменників розрекламованими нездарами. Я лицемірно підіймаю тост за Хвильового, хоча ще декілька місяців тому не знав, хто він взагалі такий. Хто надав мені право використовувати орошену кров’ю мільйонів мову виключно через її колоритну комедійність? Я, незадоволений її багатством дегенерат, щедро приправляю свої пасажі російськими оборотами і цитатами, мені навіть вистачає зухвалості цим пишатись…  

Вистава, до речі, виконана бездоганно. Використовуючи фон Трієрівські декорації, панове Антипухівці вкладають в черепні коробки глядачів прості, але надзвичайно важливі для кожного українця думки. Шкода, проте вони не затримуючись проходять повз більшість світлих голів національної еліти. Мені випала унікальна можливість споглядати крах культового навчального закладу. Торік останнє ліцейне покоління ввійшло у доросле життя. Зараз перед нашими очима жалюгідні залишки минулої величі, обгорілі рештки, що контрастно виділяються на загальній картині пост’ядерного декадансу. Так, ліцей був моєю родиною, але зараз він - гротескна пародія на самого себе, холодні стіни, до відмови заповнені штабелями носіїв заледенілих сердець. Все це - просто дешевий фарс, шоу, яке ніхто ніколи не побачить. Мій атестат безнадійно запоротий, моє фізичне здоров’я кануло в Лету, ніхто не збирається компенсувати мені кілометри загублених нервових волокон. У відчаї я створюю грандіозний телеграм-гештальт і заповнюю його плоскими жартами, злою іронією, отруйною сатирою та нездійсненними амбіціями. Несправедливе оцінювання, перевтома, їбануті вибрики вчителів, стрес - все це знаходить своє гумористичне відображення на сторінках Вакууму. А як інакше? Якщо ти опинився всередині трешової трагікомедії, то сам бог велів одягти божевільну посмішку і відповідати на незліченні удари гомеричним реготом. 

А що в сухому залишку? Чи можу я назвати себе українцем, чи маю я право любити свою землю, чи має сенс продовження цього псевдописьменництва? Пух жартома каже, що він виступає, щоб я написав про виставу. Вибач, що підвів. В коридорі до мене підходить дівчина, імені якої я не можу назвати з тієї лише простої причини, що я його не знаю. Вона дає мені шоколадку, каже, що я гарно пишу, а я в ступорі не можу вичавити з себе адекватних слів вдячності. Доня поставила мені 12 за текст про “Забороненого”. Я щиро відчуваю, що абсолютно на це не заслуговую. Зверху на мене з відразою дивляться мої предки: я не задовільнив їх сподівань, я перетворив те, за що вони боролися, на фарс, піддався ліцейній буфонаді.   

Я - лицемірний самопроголошений глашатай і нічого більше.

Отаке.