....

 I 

Я ембріон, зароджений у тузі. 

Мої ноги рухаються різко, з кожним хижим поглядом все впевненіше прямують уперед, маленькими п’ятами відкидаючи геть усі сумніви. 

Хто вони, що можуть бачити крізь людську плоть? Якими силами наділені їх занадто рухливі очі, чим керується їх свідомість, які книжки вони читали, кого в дитинстві слухали, ким в юності захоплювались  — що тепер з таким бридким відчуттям обов’язку витріщаються і тицяють пальцем?

Я зачіпаю їх гідність! 

Я принижую людську сутність!

Моє майбутнє існування погрожує застояним правилам соціуму!

Я не маю право на життя?

Я заслуговую на покарання? 

У мене так мало місць для сховку, іноді навіть бракує сил для захисту.

Народжені і незламні, як ви живете?

Порадьте. 

II

Комусь може здатися, ніби я собі це все накрутила і повільно (або навіть дуже стрімко) втрачаю здоровий глузд — дякую, дуже дякую за розвинуту уяву! Але вона тут ні до чого.

Моя голова тут виступає лише свідком. Необ’єктивним, але свідком усієї абсурдності, яка відбувається навколо неї. Як болото, яке поступово розповсюджується не лише на оточуючі території — воно жадібно захоплює повітря, всмоктує вільних щасливих пташок, простягається до стратосфери і хоче вирватися у космос, щоб захопити Всесвітню тишу. 

У кожному хижому погляді, який впивається у моє тіло, я бачу це болото. 

Але я свою тишу не віддам. Моя тиша — лише моя. 

III

Інколи так думати дуже боляче. 

Інколи це навпаки робить мене сильнішою. 

Але у випадку обидвох крайностей я рішуче йду додому зеленою вуличкою, залізними сходами підіймаюсь до іншої вулиці, вже ширшої і більш людної, далі їду у старому ліфті з запльованими стінами (так плювати ще треба вміти), відчиняю старі скрипучі двері — і перечитую лист, написаний мною матері у лютому 2019 року, 11 років після її смерті. 

IV

“Привіт, мам. 

Останнім часом ти доволі часто тривожиш мої думки. Не те, що ти раніше там не з’являлась, знаєш, тобі там відведене особливе місце. Але буває, ти приходиш — і мене накриває, накриває, як розлючена хвиля поглинає берег — повністю, цілком. 

Я згадую нашу останню зустріч у психотерапевта, нашу сварку і мої капризи. Як я, маленька, думала, що той жахливий лікар своїми картками зачарував і вбив тебе, як хотіла все з’ясувати і відімстити. Я не пам’ятаю останніх слів, сказаних тобі, і не пам’ятаю точно, що говорила мені ти. Здається, ти гладила мене по волоссі і повторювала, що любиш. А я була занадто маленька, щоб зрозуміти. 

Знаєш, мам, мені скоро 19, виходить, я вже цілих 11 років живу без тебе, це навіть більше, ніж коли ти була поруч. Раніше я думала, що, перейшовши цей рубіж — біль вщухне і почуття затихнуть. 

Здається, хтось говорив, що час лікує?

Чому тоді після 11 років мені все ще хочеться потайки вночі прийти на кладовище, розкопати твою могилу, вирити пальцями і всім, що попадеться під руки, твій гроб, відкрити кришку і побачити тебе — бліду, в сукні, з руками, так красиво складеними на грудях. Я би ніжно торкалася твого обличчя, проводила пальцями по твоїх пальцях, тримала би твої руки, цілувала твій лоб. 

Дивилася б на тебе, і мої сльози капали би на твій одяг так, як вони зараз капають на екран телефону.

Знаєш, я чітко пам’ятаю твій похорон. 

Тебе посередині вітальні, точніше, твоє мертве тіло в гробі, заплющені очі, схрещені руки, квіти. Пам’ятаю стареньких бабусь, вони голосили і плакали, тягнули до тебе руки і вигукували щось про бога. Пам’ятаю руку на своєму плечі, яка міцно тримала мене, не даючи підійти, не підпускаючи мене до тебе. Пам’ятаю голос — низький і неприємний, який все повторював: “Не плач. Не можна плакати”. 

Пам’ятаю, не розуміла, що відбувається, пам’ятаю, думала, що помирають лише в мультиках, пам’ятаю, якою красивою ти була. 

Я не бачила, як тебе ховали. 

Не бачила, як гроб опускається в яму, як його засипають землею, як плачуть люди і батько, мабуть, теж. Я не бачила, як тебе хоронили, може, тому роками думала, що ти насправді жива і просто пішла від нас. В натовпі виглядала твоє обличчя, а ночами ти поверталася зі свого нового життя і розповідала, чому пішла.

Знаєш, я майже не пам’ятаю твій сміх, але пам’ятаю ямочку на носі з родимкою і сині бриджі, в яких ти ходила вдома. Не пам’ятаю твій запах, але пам’ятаю очі. Мені сумно від того, що я майже не знала тебе, що пізнаю тебе вже після твоєї смерті. Сумно від того, що з часом я забуваю деталі, частини твого образу, який з’являється, коли заплющую очі. Він стає все більш розмитим, якимось загальним, ніби я сліпну. Я не хочу через роки, як старий шукає по поличках потрібні предмети руками, намагатись зібрати тебе, скласти хоч якийсь фантом. Я не хочу, щоб тягло тупим болем за давнім спогадом, за чимось в далекому минулому.  

Я дуже боюсь одного разу забути тебе, не згадати твого обличчя. 

Якби я могла малювати, я б малювала твої портрети десятками, сотнями, вириваючи з пам’яті різні моменти. Але я вмію лише писати, тому це і роблю: я пишу, згадуючи — і намагаюсь запам’ятати. 

Знаєш, хоч я і виросла, а ти не маєш людської оболонки, ми завжди будемо разом. Завжди буде це “Ми”— ти + я, але з маленькою великою поправкою: тепер нас ніхто не роз’єднає. Поки я можу дихати і відчувати, поки не помутніє мій розум, ти — частина мене, найсвітліша частина мене”.

V

Я би вирізала ці слова на своєму тілі, якби мала його. Я би повторювала їх як мантру все своє життя, і сльози вимили б свої ходи на моєму обличчі. Я би ходила вулицями будь-якого, кожного міста і виводила незмивною фарбою їх на будинках, асфальті, світлофорах. 

Але не можу. 

Поки.

Я ембріон, зароджений у тузі світу, який безсенсово сам тягне себе на дно. 

Мамо, не народжуй мене.